Ольга Токарчук - Ольга Токарчук. Останні історії

— Вибачте, — говорить донизу. — Я трошки приляжу.

Бачить Ольгу, вона стоїть біля сходів і занепокоєно дивиться на неї.

Робить ще кілька кроків, у жахливому тьмяному світлі лампи їй вдається дістатися до своєї кімнати. І щойно тоді розуміє, що це тільки страх, а не якась хвороба.

Ольга заходить до кімнати, сідає на край ліжка і бере її за руку.

— Я тут, з тобою. Все добре.

Іда вдячно стискає її худу кістляву долоню.

Образ з’являється неохоче, важко — спочатку Сіріє прямокутник вікна на тлі монолітної темряви кімнати, а потім світить срібно і холодно, як пробуджений з летаргії екран, на якому тепер з’явиться зображення. Іда не пам’ятає моменту, коли прокинулась. Але невиразно розуміє, що буде, їй здається, що це повторення іншого ранку, або й багатьох ранків.

Дійсність відрізняється од сну напругою думки; сни — це вічні тягучі атоми світу, струни без початку і кінця, які дзвенять, тремтять, снаряди, що летять крізь космос із швидкістю світла, як насіння Чужих. Заповнюють голови і поєднуються у нескінченні ланцюжки окремими деталями, асоціаціями, аналогіями. І властиво невідомо, як поєднуються, що їх тримає разом, який порядок там панує. І вони самі того не знають, їм порядок не потрібен, вони радше підлаштовуються під нього, створюючи на мить прекрасні логічні конфігурації, фантастичні сніжинки, дотепно розташовуються у ряд, де є якась причина, привід і якийсь наслідок, щоб потім це несподівано знищити і розбити, перервати і поставити з ніг на голову, рушити вперед, але покручено по колу, по спіралі, зиґзаґом або, навпаки, зникнути, завмерти, перейти у стан сплячки, а потім несподівано вибухнути, ринути лавиною. Можна схопитися за одну за принципом “хибив-трафив”, схопитися, як за мотузку повітряного змія, дозволити себе понести або на мить затримати, пильніше оглянути й відкласти, щоб звільнити місце іншим, ще заплутанішим і агресивнішим. Насправді вдають порядок і вводять в оману; сон звільняє їх від цього. Вночі ведуть безпутне життя.

Разом зі світлом, що падає у вікно, люди стають щораз агресивнішими і чіткішими, формують оманливий стрій і рушають підкоряти день, розхапують його між собою, розривають на маленькі смужки, мацерують. Машина для мислення починає діяти.

Одна з думок — найсильніша, проштовхується поміж іншими і за мить домінує. Це образ: травень, весна. Іда впізнає запах землі, яка вже випустила перші пагони, а тепер трохи відпочиває. Сонце пробивається крізь маленькі пошкрябані шибки, ошляхетнює дім, перетворює його на іншу будівлю, більшу, світлішу. Майже горизонтальні смуги світла висвітлюють на стінах структуру тиньку, таємницю плям і патьоків, виявляють для огляду попередні шари фарб. Сонце є радше спритним маршандом мистецтва світу, ніж його творцем.

Іді вісім років, вона вчиться чарувати, пополудні бавиться, робить мікстури, які дадуть їй чародійську силу. Вона у своїй кімнаті нагорі. Підходить до вікна і бачить, що сонце видобуло звідкись метелика. Лежить на підвіконні брудний, запорошений, певно, ще відторік. Його розкладені крильця мають чудовий симетричний візерунок. Це не звичайний махаон, а якийсь рідкісний вид. На сіро-коричневих крилах вимальовується двоє очей. Ілюзія — перфектна — мигдальні очі мають сіро-зелену райдужку і чорну зіницю. Метелик сидить непорушно, як прекрасний інтригуючий предмет, як делікатна химерна біжутерія. Їй здається, що кінчики його крилець тремтять. Маленька Іда обережно підсуває під нього долоньку і кладе його на середину, там, де папілярні лінії схрещуються — вертикальна лінія призначення перетинає лінію серця і трохи далі — лінію життя. Вона часом бавиться з мамою у ворожіння на руці, тому це знає. Заплющує очі й уявляє собі, що із центру долоні пливе життєдайний туман. Легенький метелик купається в ньому, туман змиває з нього зиму і порох, повертає йому життя. Її збудження наростає, і вона нарешті відчуває якийсь рух, ніжне нервове тремтіння і, коли розплющує очі, бачить, що крила справді рухаються, хочуть ще більше випростуватися, охопити весь простір. Метелик безпорадно мандрує її долонею, тупцює вперед і назад, описує кола на посадковому майданчику. Іда обережно рухається, тамуючи подих. Відчиняє вікно і простягає долоню з метеликом. Вливаються хвилі свіжого повітря, легкі повіви вітру. Метелик оживає, відчуває сонячний простір і тепло, починає тріпотіти крилами, Іді калатає серце, вона тамує подих. Очі спинаються на її середнього пальця і хвильку досліджують смуги повітря, як пілот, який чекає відповідного моменту, щоб стартувати. “Лети, лети”, — каже вона до нього, але метелик опирається, махає крильцями, тонкими ніжками ще тримається пальця, неслухняний. Нарешті неохоче в заповільненому темпі відривається від опори і летить вперед, спочатку падає вниз, але за мить злітає — Іда бачить його на висоті даху — описує там кілька кіл і нарешті летить до комина. Дівчинка бічним зором бачить ліворуч маленьку тінь. Усе відбувається дуже швидко. Коричнева пташка, завбільшки з горобця, з помаранчевим хвостом, підлітає до ошелешеного метелика і м’яко хапає його, ніби це несений вітром клаптик паперу. Потім зникає за будинком.