Ольга Токарчук - Ольга Токарчук. Останні історії

Це матка — темний тунель, а в його кінці у (кривавих, повнокровних) складках м’яса видно маленьку жовтувату краплю, яка — подібна на перлину — висковзує назовні й падає тим тунелем і вже за мить, з жалю, його м’ясисті стіни лущаться, опадають кривавими шматками і перетворюються на тисячі липких крапель крові. Серце — дивовижний конгломерат м’ясистих смужок, пружних і еластичних. Ритм, у якому б’ється — це ритм копуляції. Кожен такт народжує мить, яка відразу ж помирає. Маленька безколірна бульбашка, що лускає, поки встигнеш на неї подивитися.

Вийти просто зі стерильних приміщень на спекотну вулицю і закричати: “Не вірте лікарям!” Не думайте, що колись якийсь з них скаже щось справді важливе. Бережіться, їхнє знання вдаване і насправді нагадує гру невігласів. А йдеться про те, щоб у відповідний момент відірвати погляд від паперів чи від слухавки стетоскопа, притиснутого до чужого тіла і за коротку мить уже контролювати ситуацію: я знаю про твоє тіло те, чого ти не знаєш, хоч я і не є тобою, знаю щось, чого ти не розумієш. Нас розділяє знання. Я знаю, бо я не є тобою. Ти не можеш нічого знати про себе, бо можна пізнати тільки те, що не є нами самими. Так це виглядає. Справді маєш тіло, але нічого про нього не знаєш. Я знаю про нього все, бо воно таке саме, як інші тіла, які я давно вже пізнав, які обмацував з голови до п’ят, заглядав досередини, розтинав в уяві на дрібненькі шматочки, щоб ніщо не могло переді мною заховатися. Ніщо не може захопити мене зненацька. За своєю природою тіла — це прості гідравлічні апарати. Розпізнати і діяти — кілька виписаних рецептів і скерувань на наступні аналізи. Передати тіло далі, іншим, які також вдають, що знають ліпше.

Вона зручно лежить на ліжку й чекає, поки під’єднані до грудей і стіп електроди почують внутрішні ритми і напруги, а потім замінять їх на кілька символічних ліній, а креслярка, випльовуючи чорнило, намалює з них зворушливу панораму серця. Але що Іда має їм сказати з цього приводу? Пане лікарю, моє серце перестає битися і зупиняється на довгі хвилини, тому якимось дивом помираю і якимось дивом повертаюся до життя. Коли моє серце не б’ється, западає страшна тиша. Ви ніколи нічого такого не чули. Вона могутня, напевно, виходить з глибини землі, з’являється на поверхні, як голова допотопної потвори, роззирається довкола, а потім пливе туди, звідки прийшла. Серце запускається ривком, спазмом, кількасекундним тремтінням і — якби це піймати технічними засобами — мотор дає збої. Мала смерть.

Лікар оголошує:

— У пані тахікардія, це не є небезпечно, певно, ви хворіли на ангіни в дитинстві.

— Росіяни надають зменшувальну форму слову “смерть”, — каже Ольга, коли Іда повертається до кухні. — Смертька. Малі звірі помирають малими смертьками.

Вона стоїть на колінах біля ящика з Іною і усміхається. Її мовчазний чоловік підклав дров під кухню, а потім тихенько вийшов. Іда тільки тепер розуміє, що Ольга розмовляє східним акцентом, львівським чи віленським — не може розпізнати. Як її батьки, але трохи інакше.

— По-польському це погано звучить: “шьмєрцькі”, — Іда бачить, як старенька вузлуватими пальцями розгортає чорну шерсть Іни і шукає місце, щоб увіткнути голку.

— Нехай пані так не дивиться, — каже Ольга. — Мушу зробити їй укол, бо страждає. Адріан каже не шкодувати їм знеболювальних.

— Чи це видно, що вона страждає, звідки ви знаєте, що їй болить?

— По диханні, — каже Ольга. — Послухайте, яке воно швидке і неритмічне. Коли ліки перестають діяти, сука стогне. Так само, як людина, а чого мало би бути інакше? Прошу собі залити каву, вода давно закипіла.

Іда вливає до горнятка гарячу воду. На поверхні утворюється коричнева піна.

— Ви не думали, її приспати? — запитує вона.

Ольга не відповідає. Її кістляві артритичні пальці натискають на поршень шприца, щоб витіснити повітря. Потім голка зникає в чорній шерсті. Білий пес стоїть над кошиком і дивиться, як роблять укол, ніби він фахівець у білому лікарському халаті й перевіряє якість виконання процедури. Жінка важко встає з колін, кладе шприца на підвіконня і дивиться на Іду.

— Як пані себе почуває? Ліпше?

— О, так, безперечно. Вже все гаразд. Мушу тепер зателефонувати в поліцію і до приятелів, що нічого зі мною не сталося і вже йду. Дякую за все. Чи можу зателефонувати ?

Іда дивиться на телефон, що висить на стіні коло креденсу і несподівано їй спадає на гадку, що, може, ніхто не зауважив її зникнення. Щонайбільше, Інґрід могла записатися на її мобільнику — о, певно, залишила його в автомобілі.