Ольга Токарчук: Бігуни

Куніцький одразу впізнає невелику затоку біля дороги, де стояв перед тим. Йому здається, ніби це було кілька століть тому, час тепер спливає інакше, петляє, він густий і терпкий. З-за білих хмар визирає сонце, раптово стає гаряче.

— Посигналь, — каже Бранко, і Куніцький тисне на клаксон.

Звук довгий, жалібний, як голос тварини. Змовкає і розбивається на мініатюрні луни цикад.

Вони рушають в оливкові зарості, час від часу перегукуючись. Зустрічаються щойно біля виноградника і, трохи порадившись, вирішують перешукати і його. Рухаються вздовж тінявих рядів, гукаючи: «Яґода, Яґода!». Куніцький усвідомлює значення цього імені, він уже встиг про нього забути, а тепер йому зненацька здається, ніби він бере участь у стародавньому ритуалі, тьмяному, Гротесковому. З лози звисають налиті соком темно-фіалкові грона, чудернацькі, багаторазово помножені пилки, а він блудить зеленим лабіринтом, гукаючи: «Яґода, Яґода!». До кого? Кого він шукає?

Мусить зупинитися ненадовго, йому закололо в боці; згинається в попереку, стоячи між рядами рослин. Занурює голову в тіняву прохолоду, приглушений листям голос Бранка змовкає, і Куніцький чує тепер лише дзижчання мух — знайоме бриніння тиші.

За виноградником починається наступний, відділений від попереднього лише вузькою стежиною. Вони зупиняються, і Бранко дзвонить по мобільному. Повторює два слова: «žena» і «dijete» — все, що вдається зрозуміти Куніцькому. Сонце стає помаранчеве. Велике, набрякле, воно слабне на очах. За мить йому можна буде глянути в обличчя. Виноградники натомість набувають інтенсивної темно-зеленої барви. Дві людські фігурки стоять безпорадно серед зеленого смугастого моря.

Надвечір на трасі вже стоять кілька авт і гуртик чоловіків. Куніцький сидить в автомобілі з написом «Policija» і з допомогою Бранка відповідає на хаотичні, як йому здається, питання великого спітнілого поліціянта. Говорить простою англійською. «We stopped. She went out with the child. They went right here» [4] «Ми зупинилися. Вона вийшла з дитиною. Вони пішли просто сюди» (англ.). , — показує рукою. «I was waiting, let’s say, fifteen minutes. Then I decided to go and look for them. I couldn’t find them. I didn’t know what has happened» [5] « Я чекав приблизно п’ятнадцять хвилин. Потім я вирішив піти й пошукати їх. Я не міг їх знайти. Я не знаю, що трапилося» (англ.). . Виймає теплувату мінеральну воду, жадібно п’є. «They are lost» [6] «Вони заблукали» (англ.). . Потім додає ще раз: «lost». Поліціянт дзвонить кудись по мобільному. «It is impossible to be lost here, my friend» [7] «Тут неможливо заблукати, мій друже» (англ.). , — каже до нього, чекаючи з’єднання. Куніцького вражає те «ту friend». Потім озивається радіопередавач. Перш ніж вони утворять нерівний ланцюг і рушать у глиб острова, мине щонайменше година.

За той час розпухле сонце спуститься понад виноградниками, а коли вони вийдуть на саму вершину, виявиться, що сонячний диск уже торкається моря. Вони стануть мимовільними глядачами його заходу, тривалого, як опера. Нарешті люди вмикають ліхтарики. Вже в потемках виходять на високий, стрімкий берег острова, де ціла купа невеличких заток, і перевіряють дві з них. У кожній стоять кам’яні будиночки, де живуть ексцентричні туристи, які не люблять готелів і воліють заплатити більше за відсутність протічної води й електрики. Люди готують на кам’яних кухнях або привозять із собою газові балони. Ловлять рибу, яка з моря відразу мандрує на ґриль. Ні, ніхто не бачив жінки з дитиною. Невдовзі вони вечерятимуть — на столах з’являються хліб, сири, маслини і нещасні риби, які ще в обід віддавалися своїм бездумним заняттям у морі. Час від часу Бранко телефонує до готелю в Коміжі — його просить про це Куніцький, сподіваючись, що вона заблукала і нарешті дісталася туди кружним шляхом. Але після кожного дзвінка Бранко лише поплескує його по плечі.

Близько півночі виявляється, що група чоловіків порідшала і серед них є ті двоє, котрих Куніцький бачив за столиком у Коміжі. Тепер, прощаючись, вони представляються: Драґо й Роман. Ідуть разом до авта. Куніцький вдячний їм за допомогу, не знає, як це висловити, забув, як по-хорватському буде «дякую», здається, «djakuje» чи «djekuji», якось так. Зрештою, досить трохи доброї волі, і можна було б спільно виробити якесь таке слов’янське койне, набір схожих часто вживаних слов’янських слів, без граматики — замість того, щоб опускатися до неоковирної, спрощеної англійської.

Вночі під його будинок підпливає човен. Треба евакуюватися, це повінь. Вода вже досягла другого поверху. В кухні вона сочиться зі щілин між плиткою, струменить теплими цівками з розеток. Книжки набухли від вологи. Він розгортає одну і бачить, що літери стікають, як макіяж, лишаючи порожні розмиті сторінки. Виявляється, що всі вже відпливли попереднім човном, залишився він один.