Ольга Токарчук - Бігуни

Рушають. Бранко запалює дві цигарки і одну дає Куніцькому. Курити важко, з-під носа човна бризкають крихітні краплини й осідають на всьому.

— Дивися на воду, — кричить Бранко. — На все, що плаває.

Наближаючись до затоки з печерою, вони бачать гелікоптер — летить у протилежний бік. Бранко стає посередині човна й махає. Куніцький дивиться на машину, майже щасливий. Острів невеликий, думає він уже всоте, ніщо на ньому не сховається від погляду великої механічної бабки, все буде видно, як на долоні.

— Пливімо до «Посейдона», — гукає він до Бранка, але той вагається.

— Там нема проходу, — кричить Бранко у відповідь.

Проте катер завертає і сповільнює хід. Поміж скелі вони запливають із вимкненим двигуном. Та частина острова також мала би називатися «Посейдон», як і все тут, думає Куніцький. Бог побудував собі тут власні катедри — нефи, печери, колони й хори. Лінії непередбачувані, ритм хитрий і нерівний. Чорні базальтові скелі лисніють від води, ніби вкриті рідкісним темним металом. Тепер, у сутінках, ці споруди зворушливо сумні, це квінтесенція пустки, тут ніхто ніколи не молився. Куніцькому рантом здасться, що перед ним першовзірці людських храмів, що сюди потрібно привозити туристів, перш ніж вони поїдуть до Шартра чи Реймса. Він хоче поділитися цим відкриттям із Бранком, але занадто гучно, щоб розмовляти. Вони бачать інший, більший човен із написом «Policie. Split», який пливе вздовж стрімкої лінії берега. Човни наближаються один до одного, і Бранко розмовляє з поліціянтами. Нема жодних слідів, нічого. Принаймні так це розуміє Куніцький, бо розмову заглушує торохкотіння мотора. Вони, певно, спілкуються рухами губів і лагідним безпорадним знизуванням плечей, яке не пасує до їхніх білих поліційних сорочок із погонами. Показують, що треба повертати, бо за мить стане темно. «Завертайте», — ось усе, що чує Куніцький. Бранко піддає газу, і це звучить, як вибух. Вода ціпеніє від холоду, морем розходяться хвилі, дрібненькі, як мурашки на шкірі.

Причалювання до берега тепер зовсім інакше з вигляду, ніж удень. Спершу вони бачать яскраві вогні, які з кожною миттю щораз більше відриваються один від одного й шикуються уряди. Ростуть у дедалі глибшій пітьмі, виокремлюються, видно, які вони різні: світла яхт, пришвартованих коло берега, зовсім інакші, ніж вогники у вікнах, а освітлені вітрини відрізняються від рухомих посвітів машин. Безпечний краєвид освоєного міста.

Нарешті Бранко глушить двигун, і човен причалює до берега. Днище несподівано треться об каміння — вони причалили на невеликий міський пляж, біля самого готелю, далеко від пристані. Тепер Куніцький здогадується, чому. Біля рампи, на самому краєчку пляжу, стоїть поліційне авто, двоє чоловіків у білих сорочках явно на них чекають.

— Вони, певно, хочуть із тобою поговорити, — каже Бранко і пришвартовує човен.

Куніцького раптово охоплює слабкість, він боїться того, що може почути. Що знайшли тіла. Цього він боїться. У нього підкошуються ноги, поки він іде.

Богові дякувати, це звичайний допит. У них — ніяких новин. Але минуло вже багато часу, справа серйозна. Везуть його тією самою, єдиною на острові трасою до Біса, до відділка. Вже зовсім темно, але вони, певно, добре знають дорогу, бо навіть не пригальмовують на закрутах. Швидко проминають те місце.

У відділку на нього чекають нові люди. Перекладач, високий елегантний чоловік, який, щиро кажучи, доволі кепсько говорить по-польському, — його привезли спеціально зі Спліта, — та офіцер. Ставлять рутинні питання, якось байдуже. До Куніцького доходить, що він перетворився на підозрюваного.

Підвозять його до самого готелю. Він виходить з авта і робить такий рух, ніби заходить усередину. Насправді лише вдає, чекає в темних сінях, поки вони від’їдуть, поки стихне гуркотіння двигуна, і виходить надвір. Іде в бік найбільшого скупчення світел, до набережного бульвару, де зосереджені всі кав’ярні й ресторани. Але вже пізно, і попри те, що сьогодні п’ятниця, натовпів нема. Певно, друга чи третя ночі. Серед нечисленних клієнтів за столиками шукає поглядом Бранка, але дарма, ніде не видно футболки з мушлею. Є якісь італійці, ціла родина, вони вже доїдають; ще — двоє літніх людей, які посмоктують щось крізь соломинки і придивляються до італійців. Якісь дві ясноволосі жінки, по-дружньому повернувшись одна до одної, торкаються плечами за розмовою. Місцеві чоловіки, рибалки, ще одна пара. Яка полегша — ніхто не звертає на нього уваги... Він іде краєчком тіні, біля самого узбережжя, вчуваючи запах риби і теплий, солонавий подих вітру з моря. Йому кортить звернути вгору, в одну з тих вуличок, які ведуть у бік Бранкового дому, але не наважується, мабуть, там усі вже сплять. Сідає за маленький столик, на краю літньоїкав’ярні. Офіціант його ігнорує.