Ольга Токарчук - Бігуни

Він спостерігає за чоловіками, які збираються за сусіднім столиком. Сідають, приставляючи собі стільці. Їх п’ятеро. Перш ніж підійде офіціант і вони замовлять свої напої, довкруг них уже замкнеться невидиме коло побратимства.

Вони різного віку, двоє з них мають густі бороди, але усі відмінності небавом розчиняться в колі, яке вони вже мимохіть утворили. Вони говорять про щось, але про що — байдуже; здається, ніби вони готуються до спільного співу, налаштовують голоси. Сміх виповнює простір усередині кола; жарти — доречні та бажані, навіть старі-бородаті. Той сміх — низький, розкотистий — підкорює простір і змушує замовкнути туристів за сусіднім столиком, збентежених жінок середнього віку. Він притягує цікаві погляди.

Чоловіки готують собі публіку. Вхід офіціанта з тацею стає увертюрою, а сам офіціант, молодий хлопець, нічого не підозрюючи, перетворюється на конферансьє, який оголошує танець, оперу. Забачивши його, чоловіки жвавішають, якась рука піднімається вгору і вказує йому місце — ось, тут. Мить тиші, і вже скляні вінця наближаються до вуст. Декотрим із них, найбільш нетерплячим, не вдається стриматись, щоб не заплющити очей, — зовсім як у церкві, коли священик статечно кладе на язик білий оплаток. Світ от-от перекинеться сторчголов — лише умовно підлога залишається під ногами, а стеля над головою, тіло вже не належить собі, а є ланкою живого ланцюга, частиною живого кола. Отак і тепер склянки мандрують до вуст, сама мить їх спорожнення майже невидна, все діється в блискавичному зосередженні, з миттєвою серйозністю. Відтепер чоловіки вже не випускатимуть склянок із рук. Тіла за столиком будуть вихитуватись, обертатися, голови описуватимуть кола в повітрі, щораз ширші й ширші. Вони перетинатимуться, креслячи нові дуги. Нарешті виринуть руки, спершу вони випробують свою силу в повітрі, у жестах, що ілюструють слова, а далі помандрують до плечей товаришів, до їхніх потилиць і спин, утішаючи їх і підтримуючи. То будуть любовні дотики. У цьому братанні рук і спин немає нічого зухвалого, це танець.

Куніцький дивиться на це заздро. Йому кортить вийти з затінку, приєднатися до них. Він ніколи не спізнав такої інтенсивності. Ближчою йому є північ, де чоловіча спільнота набагато стриманіша. Але на півдні, де сонце й вино відкривають тіла швидше і безсоромніше, цей танець стає цілком реальним. Через годину перше тіло вже осувається й зупиняється на спинці стільця.

Куніцького вдаряє в спину тепла лапа нічного бризу, підштовхує до столиків, ніби намовляє: «Ну, давай, підійди». Йому хотілося б увійти до кола, куди б вони не вирушали. Він пішов би з ними куди завгодно.

Повертається неосвітленим боком бульвару до готелика, вважаючи, аби не переступити межі мороку. Перш ніж увійти до вузької й задушливої сходової клітки, він глибоко вдихає повітря й стоїть якусь мить непорушно. Далі дряпається сходами, намацуючи в темряві кожну сходинку, і відразу, не роздягаючись, падає на ліжко, на живіт, розкинувши руки, неначе хтось вистрелив йому в спину, а він ще якийсь час думає про кулю, а потім помирає.

Встає через кілька годин, дві або три, надворі ще темно. Навпомацки йде до авта. Повискує сигналізація, машина по-змовницьки моргає, їй було самотньо. Куніцький випаковує з неї багаж, усе підряд. Носить валізки сходами і кидає їх на підлогу в кухні й кімнаті. Дві валізи й безліч пакунків, сумок, кошиків, серед яких і той, куди складено провіант на дорогу, комплект ластів у пластиковому мішку, маски, парасоля, пляжні мати і ящик з накупленими на острові винами й айвазом, тим перцевим пюре, яке їм так посмакувало. І ще банки з оливками. Вмикає всі світла й сидить посеред цього розгардіяшу. Потім бере її торбинку й обережно витрушує вміст на кухонний стіл. Сідає і придивляється до купки жалюгідних предметів, неначе це гра в кості, і він мусить вийняти одну кість так, аби не зрушити інших. Трохи повагавшись, бере до рук помаду і відкручує ковпачок. Темно-червона, майже нова. Вона нечасто нею користувалася. Нюхає її. Пахне гарно, важко сказати, чим саме. Набравшись відваги, по черзі бере кожну річ і кладе на столі осібно від інших. Паспорт — старий, у синій обкладинці, на фото вона значно молодша, з розпущеним довгим волоссям і гривкою. Підпис на останній сторінці розмитий, тому її часто подовгу затримують на кордоні. Чорний записник на Гумці. Він розкриває його і гортає сторінки — якісь нотатки, рисунок жакета, стовпчик цифр, візитівка бістро в Поляниці, на звороті — номер телефону, жмутик волосся, темного, навіть не жмутик, а кількадесят окремих волосин. Відкладає набік. Потім він перегляне його уважніше. Косметичка з екзотичного індійського матеріалу, всередині — темно-зелений олівець, пудрениця (майже без пудри), зелена туш для вій зі спіральною щіточкою, пластикова стругачка для олівців, блиск для вуст, маленький пінцет, розірваний почорнілий ланцюжок. Знаходить іще квиток до музею в Троґірі, на звороті напис, іноземне слово; наближає картку до очей і читає з труднощами: καιρóζ. Мабуть, «Кайрос», але він не певен, йому це нічого не каже. На дні повно піску.