Ольга Токарчук - Бігуни

Крізь сон чує, як з неба падають краплі, що за мить перетворяться на раптову коротку зливу.

Квітень на автостраді, смуги червоного сонця на асфальті, світ старанно вкритий поливою Недавнього дощу — великодня паска. У Велику п’ятницю надвечір їду автом десь між Бельгією та Голландією, не знаю напевне, де саме, — кордон, давно не вживаний, цілковито затерся, зник. По радіо крутять «Реквієм». Під час «Benedictus» уздовж траси запалюються ліхтарі, ніби потверджують передане мені по радіо мимовільне благословення.

Хоча, правду кажучи, це може значити лише те, що я опинилася в Бельгії, де існує приємний для подорожан звичай освітлювати всі автостради.

Паноптикум і вундеркамера — це, як я вичитала в музейному путівнику, статечна пара, від якої походять сучасні музеї. То були виставки різноманітних цікавинок, що їх привозили з далеких і близьких подорожей.

Проте не можна забувати, що «паноптиконом» Бентам назвав свою геніальну систему стеження за в’язнями; вона полягала в такому впорядкуванні простору, яке дозволяло б кожного в’язня постійно мати на оці.

— Зрештою, острів не такий уже й великий, — каже вранці Дюрджіца, дружина Бранка, і наливає йому в філіжанку міцної, густої кави.

Всі повторюють це, як мантру. Куніцький знає, на що вони натякають, він сам розуміє, що острів надто малий, щоби тут можна було заблукати. Острів має лише близько десяти метрів завдовжки і два великі поселення — міста Віс і Коміжа. Його можна дуже детально перешукати, сантиметр за сантиметром, наче шухляду. До того ж люди в обох містечках добре знайомі між собою. Ночі теплі, довкола виноградники, а фіги вже майже дозріли. Навіть якщо вони заблукали, з ними нічого не станеться, вони не помруть ні від голоду, ні від холоду, і їх не з’їдять дикі звірі. Вони переночують на сухій розігрітій траві під оливкою, чутимуть сонний шум моря. З будь-якого місця до дороги не більш як три-чотири кілометри. Серед полів стоять кам’яні будиночки з бочками вина та винними пресами, подекуди там можна знайти їжу й свічки. На сніданок вони з’їдять гроно стиглого винограду або ж підкріпляться у відпочивальників із затоки.

Вони спускаються до готелю, де на них уже чекає поліціянт, але інший, молодший. Куніцький якусь мить сподівається, що він прийшов із доброю вісткою, але той просить паспорт. Уважно переписує дані, каже, що їх доведеться шукати ще й на материку, в Спліті. І на інших довколишніх островах.

— Вона могла піти берегом, — пояснює він.

— У неї не було грошей. No money. Все тут, — Куніцький показує торбинку і виймає з неї гаманець, червоний, вишитий намистинами. Відкриває його й підносить до очей поліціянтові. Той знизує плечима і переписує адресу в Польщі.

— Скільки дитині років?

Куніцький відповідає: три.

Їдуть серпантинами на те саме місце; день, схоже, буде спекотний і безхмарний, просвітлений, як слайд. До обіду з нього цілком зникне зображення. Куніцький думає про можливість огляду згори, з гелікоптера, бо ж острів майже голий. Ще думає про чипи, про те, що їх чіпляють тваринам, перелітним птахам, лелекам і журавлям, а для людей нічого такого не вигадали. Всі мусять мати такі чипи — задля власної безпеки; за ними в Інтернеті можна буде відстежити кожен людський рух — шляхи, місця відпочинку, блукання. Скільки людей можна було б урятувати від смерті! У нього перед очима картинка з екрана комп’ютера: кольорові лінії, що позначають людські маршрути, суцільні сліди, знаки. Кола й еліпси, лабіринти. Може, нескінченні вісімки, можливо — невдалі, раптово перервані спіралі.

Є собака, чорна вівчарка; псові дають її светр із заднього сидіння. Вівчарка нюшить довкола авта, потім рушає стежкою між оливок. Куніцький відчуває раптовий приплив енергії, зараз усе з’ясується. Вони біжать за псом. Вівчарка зупиняється в одному місці — тут вони, певно, справляли потребу, хоч нема жодного сліду. Собака стоїть, задоволений собою, — але ж це ще не все, друже. Де люди, куди вони пішли? Пес не розуміє, чого від нього хочуть, але трюхикає далі, кудись убік, уздовж траси, віддаляючись від виноградників.

То вона, виходить, пішла дорогою, думає Куніцький. Мабуть, помилилася. Могла вийти далі й чекати його кількасот метрів звідси. Але невже не чула клаксона? А потім? Може, хтось їх підвіз? Але куди він міг їх везти? Хтось. Невиразна, тьмяна кремезна постать. Широка потилиця. Викрадення. Він оглушив їх і повантажив до багажника? Перевіз поромом на материк, і тепер вони в Загребі чи Мюнхені — де завгодно. Але як він перетнув кордон із двома непритомними тілами?