Ольга Токарчук - Бігуни

Отак міркує й жінка, яка пригощає мене трав’яним чаєм із термоса, поки ми обидві чекаємо автобус із вокзалу до аеропорту; її руки зафарбовані хною, плями творять складний візерунок, який з кожним днем стає все менш виразним. Коли ми сідаємо, вона береться мені читати лекцію на тему часу. Каже, що народи осілі, землеробські воліють радощів кільцевого часу, в якому кожна подія мусить повернутися до свого початку, згорнутися в ембріон і повторити процес дозрівання і смерті. Проте номади й купці, вирушаючи в дорогу, мусили вигадати для себе інший час, зручніший в дорозі. Це час лінійний, більш функціональний, бо ним визначається наближення до мети й наростання процентів. Кожен день — єдиний і неповторний, отже, варто ризикувати й ловити мить, черпати насолоди тут і тепер. Утім, то було насправді сумне відкриття — коли зміна незворотна, втрата і жаль стають чимось буденним. Ось чому в них весь час на вустах слова «марний» і «вичерпаний».

— Марні зусилля, вичерпані кошти, — сміється та жінка і закидає пофарбовані хною руки за голову. Каже, що єдиний спосіб вижити в такому розтягнутому, лінійному часі — це зберігати дистанцію, перебувати в танці, який полягає в наближенні й віддаленні, крок уперед — крок назад, крок праворуч — крок ліворуч, легко запам’ятати. А що більшим стає світ, то більшу відстань можна собі витанцювати — емігрувати за сім морів, за дві мови, за цілу релігію.

Проте я маю іншу думку з приводу часу. Час усіх мандрівців — це багато часів в одному, ціле розмаїття часів. Це час острівний, це архіпелаги ладу в океані хаосу, час, що його виробляють вокзальні годинники, всюди різний, умовний, змінний, як пояси, тому ніхто не сприймає його всерйоз. У літаку розчиняються години, світанок настає блискавично, на п’яти йому вже наступають полудень і вечір. Лихоманковий час великих міст, куди прибуваєш ненадовго, щоб здатися в полон якогось вечора, і лінивий час безлюдних рівнин, що їх бачиш із літака.

Ще я думаю, що світ — увесь той глобус — міститься всередині, у звивині мозку, у шишкоподібній залозі, він стоїть у горлі. Можна добряче кашлянути і виплюнути.

Ось великі летовища, що збирають нас у собі, обіцяючи пересадку на наступний літак; уся ця система сполучень і розкладів — усе заради руху. Але навіть якщо ми нікуди не збираємося вирушати найближчими днями, варто з кожним із цих летовищ познайомитися ближче.

Колись їх розташовували на околицях міст, як придатки, як вокзали. Проте їхня емансипація сягнула такого рівня, що вони вже мають свою тотожність. Невдовзі можна буде сказати, що то міста приєдналися до летовищ — як місця для сну й роботи. Бо ж відомо, що життя точиться в русі.

Чим, спитати б, сучасні летовища гірші від звичайних міст? Там розташовані мистецькі виставки й конференц-зали, там влаштовують фестивалі й бенефіси. Є сади й пасажі, ведеться просвітницька діяльність. У Схіпголі можна оглянути чудові копії Рембрандта, а на одному азійському летовищі міститься музей релігії. Дуже гарно придумано. Крім того, там можна скористатися пристойними готелями, великим розмаїттям ресторанів і барів. Є невеликі крамниці, супермаркети і торгові галереї, де можна не лише затаритися на дорогу, але й придбати сувеніри, щоби потім не марнувати на це часу. Є фітнес-клуби, кабінети класичного й східного масажу, є перукарні й торговельні консультанти, представництва банків і операторів мобільного зв’язку. Врешті, заспокоївши тілесні потреби, можемо рушити по духовну поживу до численних каплиць і медитаційних залів. На деяких летовищах для мандрівників влаштовують літературні читання й зустрічі з авторами. Десь у мене в наплічнику досі лежить програмка однієї з них: «Історія та основні проблеми психології подорожі», «Розвиток анатомії в XVII столітті».

Все чудово організовано; транспортери й ескалатори допомагають пасажирам переходити з одного терміналу до іншого, а потім з одного аеропорту до наступного (між деякими з них — кільканадцять годин перельоту!), непомітна служба порядку пильнує за справним функціонуванням цього великого механізму.

Це дещо більше, ніж летовище, — це вже особливий різновид міст-держав, що мають стале розташування, але змінних мешканців. Аеропортові республіки, члени Всесвітнього Союзу Летовищ, ще не представлені в ООН, але незабаром вони й там матимуть представників. Це приклад устрою, в якому внутрішня політика не має особливого значення, важливішими є зв’язки з іншими летовищами — членами Союзу. Бо лише з огляду на них існування аеропорту має сенс. Це приклад екстравертного устрою; конституція написана на кожному квитку, а посадковий талон — то єдиний паспорт громадянина.