Ольга Токарчук - Бігуни

Мабуть, уже запізно. На жаль.

Здається, єдине, що тепер залишається, — це навчитися без кінця вибирати. Бути як отой мандрівник, якого я зустріла в нічному потязі. Він казав, що вряди-годи мусить відвідати Лувр і зупинитися перед єдиною картиною, котру, на його думку, варто бачити. Стати перед картиною Івана Хрестителя і простежити поглядом за його піднесеним угору перстом.

Чоловік у буфеті одного музею колись сказав мені, що ні від чого не отримує такого задоволення, як від спілкування з оригіналом. Ще твердив таке: що більше на світі стає копій, то могутніша сила оригіналу, який часами набуває потуги реліквії. Бо ж насправді важливим стає поодиноке, те, над чим тяжіє приголомшлива загроза знищення. Підтвердженням його слів був гуртик туристів, які поряд у побожному зосередженні споглядали картину Леонардо да Вінчі. Лише вряди-годи хтось, не витримавши напруги, гучно клацав фотоапаратом, і це звучало, наче якесь «амінь», промовлене новітньою цифровою мовою.

Існують потяги, спеціально призначені для того, щоби пасажири в них спали. Там є лише спальні вагони і один вагон-бар, — навіть не ресторан: досить і бару. Такий потяг, наприклад, курсує між Щецином і Вроцлавом. Він вирушає о 22.30 і прибуває о 7.00, але ж дорога не така й далека, якісь триста сорок кілометрів, їх можна було би подолати за п’ять годин. Але не завжди йдеться про те, щоби було швидше, — фірма дбає про комфорт пасажирів. Потяг зупиняється в полях і стоїть серед нічних туманів, такий собі тихий готель на колесах. Не варто мчати наввипередки з ніччю.

Є ще непоганий потяг Берлін — Париж. І Будапешт — Белград. А ще Бухарест — Цюрих.

Гадаю, їх спеціально придумали для тих, хто боїться літати. Ці потяги сором’язливі, краще не зізнаватися, що їздиш ними. Зрештою, їх не надто й рекламують. Це потяги для сталої клієнтури, для того мізерного відсотка людей, які помирають від страху під час кожного злету й приземлення. Для людей зі спітнілими долонями, які безпорадно торсають носовички і хапають стюардес за рукав.

Такі потяги стоять тихенько на бічній колії і не впадають у вічі. (Скажімо, потяг із Гамбурга до Кракова перечікує в Альтоні, сховавшись за рекламами й білбордами). Той, хто їде ним уперше, довго блукає вокзалом, поки його знайде. Тихо триває завантаження. У бічних кишенях сумок і валіз — піжами й капці, косметички, затички для вух. Одяг старанно вішають на спеціальні гачки, а біля крихітних умивальників у шафках ставлять причандалля для чищення зубів. Провідник небавом збиратиме замовлення на сніданок. Чай або кава — такий собі потяговий ерзац свободи. Якби вони придбали дешевий авіаквиток, були б на місці через годину, та ще й заощадили б. Спали б цієї ночі в обіймах коханих, вечеряли би в одній з ресторацій на вулиці Блебль, де подають устриці. Вечірній концерт Моцарта в катедрі. Прогулянка набережною. А так мусять цілковито віддатися подорожі рейками, згідно з віковічним звичаєм предків особисто проїхавши кожен кілометр, кожен міст, віадук і тунель у своїй наземній мандрівці. Неможливо нічого оминути чи перестрибнути. Колесо торкнеться кожного міліметра рейки, на мить зробивши її своєю дотичною, і то буде неповторна конфігурація — кола та рейки, часу й місця, єдина в цілому всесвіті.

Тільки-но цей потяг боягузів без жодного оголошення рушає в ніч, одразу заповнюється бар. Туди бредуть чоловіки на кілька чарок або велике пиво, щоби краще заснути; добре одягнуті ґеї, що стріляють очима, наче кастаньєтами; розгублені вболівальники якогось клубу, окремо від своєї групи, яка полетіла літаком, — безпорадні, наче вівці, що відбилися від отари; подруги, яким за сорок, — ті, залишивши вдома занудних чоловіків, подалися шукати пригод.

Потроху починає бракувати місць, пасажири поводяться, як на великому урочистому прийнятті, вряди-годи ґречні бармени представляють їх одне одному: «Оцей гість їздить із нами кожного тижня», «А це Тед, він каже, що не піде спати, а сам перший упаде з ніг», «Цей пасажир щотижня їздить до дружини, певно, дуже її кохає», а оце пані «Востаннє-їду-цим-потягом».

Серед ночі, коли потяг поволі повзе бельгійськими чи любуськими рівнинами, коли нічний туман густішає і огортає все, у барі з’являється друга зміна — змучені безсонням подорожани, які не соромляться капців на босу ногу. Ці приходять сюди так, ніби віддають себе в руки сліпої долі — хай буде, що буде.