Ольга Токарчук - Бігуни

Але, гадаю, нічого поганого з ними не трапиться. Адже вони в русі, летять у чорному просторі, несені потягом крізь ніч. Нікого не впізнавати, не бути ніким упізнаним. Вийти з власного життя, щоби згодом безпечно повернутися.

Помешкання не розуміє, що трапилося. Помешкання гадає, що господар помер. Відколи затріснулися двері і в замку скреготнув ключ, усі звуки долинають сюди приглушеними, позбавленими тіні й обрисів, наче невиразні плями. Невживаний простір тужавіє, його спокою не порушує жоден протяг, жоден порух фіранок, і в цьому безруху починають кристалізуватися нові несміливі форми, що висять якусь мить між підлогою та стелею в передпокої.

Звісно, тут не може народитися нічого нового, звідки б воно взялося? Це лише імітації знайомих обрисів, що клубочаться й сходять бульбашками, і лише коротку мить утримують форму. Поодинокі епізоди, самі лише жести, як-от відбиток стопи на м’якому килимі, який завжди в одному й тому самому місці з’являється і зникає. Або рука, що над столом імітує писання, цілком незрозумілим способом, бо обходиться без ручки й паперу, і навіть без решти тіла.

Та ні, яка там подруга. Я зустріла її на стокгольмському летовищі — єдиному у світі, де є дерев’яна підлога, красивий паркет із темного дуба, випуцуваний, зі старанно допасованими дощечками. Кілька добрячих гектарів північного лісу.

Вона сиділа навпроти мене, випроставши ноги й поклавши їх на чорний наплічник. Не читала, не слухала музику, склала руки на животі й дивилася поперед себе. Мені сподобалося, що вона така спокійна, така цілковито віддана чеканню. Коли я глянула на неї відважніше, вона якраз дивилася на ту вичищену підлогу. Щоб зав’язати розмову, я щось бовкнула — що, мовляв, шкода лісу на підлогу летовища.

Вона відповіла:

— Кажуть, коли будують летовище, то жертвують якусь живу істоту. Щоб не ставалися катастрофи.

У стюардес за стійкою були якісь проблеми. Виявилося, — звернулися вони через гучномовець до нас, зібраних у залі очікування, — що літак перевантажений. Якимось дивним робом у списку опинилося забагато пасажирів. Помилка комп’ютера — ось що тепер є справжнім фатумом. Дві особи, які погодяться летіти завтра, отримають по двісті євро, нічліг в аеропортовому готелі та бон на вечерю.

Люди почали нервово перезиратися. Хтось запропонував: киньмо жереб! Хтось засміявся, але за мить запала прикра мовчанка. Ніхто не хоче залишатися, це ясно. Ми не живемо в порожнечі, кожен має заплановані зустрічі; завтра збираємося до дантиста, а на вечір запросили друзів.

Я глянула на свої черевики. Мені нема куди квапитися. Я не мушу гнатися за часом. Хай час стежить за мною, а не навпаки. І ще — існують різні способи заробляти на життя, то, може, якраз народжується новий вимір праці, ремесло майбутнього, яке врятує від безробіття й засмічення Землі? Можна стояти збоку, заробляти собі на наступний день життя, переспавши ніч у готелі, пити вранці каву й снідати, користаючи з розмаїття йогуртів на шведському столі. Чому б і ні? Я підвелася й рушила до знервованих стюардес. Тієї ж миті жінка, що сиділа поряд, пішла за мною.

— Чому б і ні? — спитала вона.

На жаль, наш багаж уже полетів. Порожній автобус підвіз нас до готелю, ми мешкаємо в затишних кімнатках поряд. Розпаковувати нічого, зубна щітка і чиста білизна — такий необхідний набір. Ще крем для обличчя і цікава книжка. Записник. Буде час занотувати все, записати туди цю жінку:

«Висока, гарно збудована, доволі стегнаста, з невеликими руками. Пишне кучеряве волосся зібране у хвіст, але воно, неслухняне, весь час вибивається й літає довкола, як срібний німб, геть сиве. Проте обличчя в неї — молоде, ясне, веснянкувате. Мабуть, вона шведка, ті не фарбують волосся».

Ми домовилися зустрітися внизу, в барі. Ввечері, після довгого душу й клацання телеканалів.

Замовили біле вино і, обмінявшись вступними люб’язностями та поставивши Три Головні Подорожні Запитання, перейшли до справи. Я спершу оповідала їй про свої паломництва, але небавом відчула, що вона слухає лише з увічливості. Тож я втратила всіляке натхнення — було очевидно, що моя співрозмовниця готує набагато цікавішу історію.

Вона збирає докази, отримала навіть на це ґрант Євросоюзу, але його все одно виявилося недостатньо, так що мусила позичити в батька, який тим часом помер. Відкинула пружинку сивого волосся з чола (я переконалася, що їй не більше, ніж сорок п’ять), і ми за бони авіакомпанії замовили салат, — у переліку була тільки «Ніцца».