Ольга Токарчук - Бігуни

— Поліція нас уже про неї питала. Ніхто її тут не бачив, — затягується цигаркою. — Це маленький острів, таке запам’ятовується.

Зненацька кладе Куніцькому руку на плече, ніби вони давні знайомі.

— Кави? Вип’єш кави? — І киває головою в бік портової кав’ярні, яку саме відчиняють.

Так, кави. Чому б і ні?

Куніцький сідає за невеликий столик, а білетер за якусь мить з’являється з подвійним еспресо. П’ють мовчки.

— Не хвилюйся, — каже білетер. — Тут неможливо загубитися. Нас тут усіх видно, як на долоні. — І показує відкриту долоню, поорану кількома глибокими лініями. Потім приносить йому булку з котлетою й салатом. Нарешті йде геть, лишаючи Куніцького над недопитою кавою. Коли білетер зникає, у Куніцького виривається короткий схлип, схожий на шматок булки — тож він ковтає його, не відчуваючи смаку.

Його не полишає відчуття, що всі вони видні, як на долоні. Видні кому? Хто може дивитися на них усіх, на той острів посеред моря, на нитки асфальтових доріг із порту до порту, на кілька тисяч виснажених спекою людей, місцевих і туристів, вічно непосидючих? У його голові мерехтять фото з супутника, на яких, кажуть, можна роздивитися напис на сірниковій коробці. Чи це може бути правдою? Тоді, мабуть, видно й зачатки його лисини. Велике холодне небо, повне рухомих очей неспокійних сателітів.

Повертається до авта через невеликий цвинтар біля церкви. Усі могили повернуті в бік моря, наче в амфітеатрі, тож померлі спостерігають за повільним одноманітним рухом порту. Певно, їх тішить білий пором, можливо, він навіть уявляється їм архангелом, що ескортує душі в цій піднебесній переправі.

Куніцький помічає, що весь час повторюються кілька прізвищ. Люди тут — як коти, ховаються в собі, обертаються в колі кількох родин, рідко виходять із нього назовні. Куніцький зупиняється лише раз — бачить маленький нагробок із двома рядками літер:

Зорка 9.ІІ.21 — 17.11.54

Сречан 29.1.54 — 17.VII.54

Намагається знайти в цих датах алгебраїчний лад, вони скидаються на шифр. Мати й син. Якась трагедія, прихована датами, розписана на етапи. Естафета.

Це вже край міста. Він утомлений, спека досягла апогею, піт заливає йому очі. Коли він знову дряпається автом у глиб острова, бачить, як сонце перетворює його на найсуворіше місце на світі. Спека цокає, як годинникова бомба.

У поліційному відділку його пригощають холодним пивом, ніби хочуть приховати під білою піною власну безпорадність.

— Ніхто їх не бачив, — каже масивний служака і запопадливо повертає в його бік вентилятор.

— Що робити? — питає він поліціянта, стоячи у дверях.

— Відпочиньте, — каже той.

Але Куніцький залишається у відділку і дослухається до всіх телефонних розмов, до повного прихованих значень хрипотіння рацій, аж поки приходить Бранко і забирає його на обід. Вони майже не розмовляють. Потім Куніцький просить відвезти його до готелю, він виснажений, лягає на ліжко в одязі. Вчуває запах власного поту, огидний сморід страху.

Лежить навзнак посеред розкиданих речей. Його зір уважно вивчає їхні комбінації, взаємне розташування, фігури, у які вони укладаються. На цьому можна ворожити. Це лист, написаний до нього в справі дружини й дитини, але найперше у справі його самого. Йому не знайоме це письмо, ці знаки, найпевніше, їх писала не людська рука. Їхній зв’язок із ним очевидний, важливий уже сам факт, що він на них дивиться; і те, що він бачить, — велика таїна; таїною є те, що він узагалі може дивитися й бачити; те, що він є.

Коли я вирушаю в подорож, то зникаю з мап. Ніхто не знає, де я. В точці, з якої я вийшла, чи в точці, до якої прямую? Чи існує щось «поміж»? Чи я схожа на той утрачений день, коли летиш на схід? Чи на віднайдену ніч, коли летиш на захід? Чи я підвладна тому законові, яким так пишається квантова фізика, — що частинка може перебувати одночасно у двох місцях? Чи іншому, про який ми ще не знаємо і якого ще не доведено, — що можна подвійно існувати в одному місці?

Гадаю, що таких, як я, — багато. Зниклих, неприсутніх. Вони зненацька виникають у терміналах прильотів і починають існувати, коли прикордонники ставлять їм у паспорт штамп або коли ґречний портьє в готелі вручає їм ключ. Без сумніву, вони вже збагнули власну непостійність, залежність від місць, пір дня, мов, міст і їхнього клімату. Плинність, мобільність ілюзорність — ось що значить бути цивілізованим. Варвари не подорожують, вони просто йдуть до мети або вчиняють наїзди.