Ольга Токарчук: Бігуни

Я ніколи не була завзятою відвідувачкою мистецьких музеїв і, аби моя воля, радо відмовилася б від них на користь анатомічних театрів, де збирають і експонують усе рідкісне й неповторне, чудернацьке й монструозне. Все те, що існує в затінку свідомості, а якщо зазирнути туди — вислизає з поля зору. Так, у мене напевне є той нещасний синдром. Мене ваблять не багаті колекції в центрі міст, а маленькі лікарняні, часто заштовхані у підвали — ніби не варті кращого місця, ніби відгонять сумнівним смаком давніх колекціонерів. Саламандра з двома хвостами в овальному слоїку, мордочкою догори — вона ніби чекає судного дня, коли всі препарати світу нарешті воскреснуть. Нирка дельфіна у формаліні. Овечий череп, чиста аномалія — з двома парами очей та вух і подвійною мордою, гарний, як малюнок античного божка двоїстої природи. Людський плід, прикрашений кораликами, з підписом: «Fetus Aethiopis 5 mensium». Нагромаджувані роками примхи природи — двоголові й безголові, ненароджені — сонно плавають у розчині формальдегіду. Або ж узяти випадок Cephalothoracopagus Monosymetro, який до сьогодні експонується в одному музеї у Пенсільванії, — патологічна морфологія плоду з однією головою і двома тілами ніби ставить під сумнів основи логіки: 1=2. Нарешті, один зворушливий домашній, кухонний препарат: яблука урожаю 1848 року з чудними, ненормальними формами; мабуть, хтось вирішив, що ці вибрики природи заслуговують на безсмертя і вічно житиме лише те, що інакше.

Саме до цього я терпляче наближаюсь у моїх мандрах, вистежуючи помилки й провали творіння.

Я навчилася писати в потягах, готелях і почекальнях. На складаних столиках літаків. Занотовую під обіднім столом, у туалеті. Пишу на сходах музеїв, у кав’ярнях, в авті, запаркованому на узбіччі. Шкрябаю на клаптиках паперу, в записниках, на листівках, на шкірі долоні, на серветках, на полях книжок. Здебільшого це короткі речення, образки, але часом записую цитати з газет. Буває, що мене спокусить якась виловлена в натовпі постать, і тоді я збочую зі свого маршруту, йду її слідом, вигадую оповідь. Це чудовий метод, я відточую його. З роками моїм найкращим спільником стає час. Так є з кожною жінкою: я стала невидною, прозорою. Можу рухатись, як дух, зазирати людям через плече, дослухатися до їхніх сварок і дивитися, як вони сплять, поклавши голову на заплічник, як говорять до себе, не підозрюючи, що я поруч, як складають докупи слова, котрі я за мить вимовлю замість них.

Метою мого паломництва завжди є інший паломник. Цього разу він почленований, неповний.

Ось тут, наприклад, зібрано кості, але тільки ті, що болять; скарлючені хребти, смужки ребер — вийняті, мабуть, із таких самих покорчених тіл, очищені, висушені й, нарешті, вкриті лаком. Невеличкий номер допоможе знайти опис хвороби у списках, які давно втрачені. Бо що таке тривкість паперу проти тривкості кісток? Від самого початку треба було писати на кістках.

Отут, наприклад, стегнова кістка, яку хтось допитливий перепиляв упоперек, щоб перевірити, що там ховається всередині. Мабуть, лишився розчарований тим, що побачив, бо зв’язав обидві частини конопляним шнурком і, вже думаючи про щось інше, поклав назад до скляної шафи.

У тій самій шафі перебувають кількадесят людей, віддалених одне від одного в часі й просторі — тепер вони у цій прекрасній домовині, просторій і сухій, гарно освітленій, приречені на музейну вічність; їм, певно, заздрять кості, що застрягли у вічному герці з землею. А може, декотрі з них — кості католиків — вельми тривожаться, як вони постануть на Страшнім суді, як, отакі розпорошені, складуться в тіло, що чинило гріхи й вершило добрі справи?

Черепи з наростами усіх форм, які лише можна собі уявити, попрострілювані, подірявлені, провалені. Кості рук, покарлючені ревматизмом. Рука, зламана в кількох місцях, зрослася природним чином, абияк — закам’янілий багатолітній біль.

Надто довгі короткі кістки і надто короткі довгі кістки, сухотні кістки, вкриті візерунком змін; здається, ніби їх поточив шашіль.

Бідні людські черепи у підсвітлених вікторіанських шафах, вищирившись, демонструють зуби. Цей, приміром, має діру посередині чола, зате гарні зуби. Цікаво, чи та діра була смертельною. Не обов’язково. Один чоловік, інженер-залізничник, якому залізний прут наскрізь пробив мозок, жив з такою раною ще багато років, чим, безперечно, прислужився нейропсихології, котра товкмачить на кожному кроці, що ми існуємо у власному мозку. Не помер, але дуже змінився. Казали, нібито став іншою людиною. Адже від мозку залежить, які ми, — тож, не гаючись, рушаємо ліворуч, у коридор мізків. Ось вони! Кремові суцвіття у розтині, великі й малі, геніальні й ті, котрі не вміли долічити до двох.