Ольга Токарчук: Бігуни

Я закінчила інститут, але, правду кажучи, не опанувала жодного фаху, про що дуже шкодую; мій прадід був ткачем, білив полотно, розстеляючи його на схилі під палючими променями сонця. Мені дуже хотілось би переплітати основу й піткання, але не буває переносних кросен, ткацтво — то ремесло осілих народів. Подорожуючи, я в’яжу спицями. На жаль, останнім часом деякі авіакомпанії забороняють брати на борт спиці й гачки. Отже, я не здобула жодного фаху, але все-таки, всупереч тому, що весь час торочили батьки, мені вдалося вижити, змінивши дорогою безліч занять і аж ніяк не опустившись на дно.

Коли мої батьки повернулися до міста після двадцятирічного романтичного експерименту, коли їх утомили посухи й морози, їхня здорова їжа, яка взимку хворіла в пивниці, вовна від власних овець, що вони її старанно набивали в бездонні горла подушок і ковдр, я отримала від них трохи грошей і вперше вирушила в дорогу.

Я тимчасово працювала всюди, куди потрапляла. У міжнародній мануфактурі на передмістях великої метрополії я збирала антени для ексклюзивних яхт. Там було багато таких, як я. Нас брали на роботу нелегально, не питаючи про походження і плани на майбутнє. У п’ятницю ми отримували платню, а кому це не пасувало, у понеділок вже не з’являвся. Тут були майбутні студенти в перерві між випускними і вступними іспитами. Емігранти у своїй вічній дорозі до ідеальної справедливої країни десь на Заході, де всі люди — сестри й брати, а сильна держава править за турботливу матір; утікачі, що переховуються від сімей — дружин, чоловіків, батьків; нещасливі коханці, розсіяні, меланхолійні й вічно змерзлі. Ті, кого переслідували охоронці права через несплачені кредити. Бурлаки, волоцюги. Божевільні, яких після чергового рецидиву хвороби забирали до лікарні, звідки на підставі незрозумілих законів депортували до країни походження.

Лише один індус працював тут постійно, роками, хоча, правду кажучи, його ситуація нічим не була кращою, ніж наша. Він не мав ані страхування, ані відпустки. Працював мовчки, терпляче, у рівномірному темпі. Ніколи не запізнювався, ніколи не шукав приводу для відгулу. Я намовила кількох осіб, щоб створити профспілку — то якраз були часи «Солідарності», — хоч би задля нього одного, але він не хотів. Зворушений моїм співчуттям, він щодня пригощав мене гострим карі, що приносив у казанку. Сьогодні я вже навіть не пригадаю його імені.

Я бувала офіціанткою, покоївкою в ексклюзивному готелі, нянькою. Продавала книги, квитки. В одному невеликому театрі влаштувалася на один сезон гардеробницею і пережила зиму серед плюшевих куліс, важких костюмів, атласних пелерин і перук. Коли закінчила навчання, трохи працювала педагогом, консультантом у центрі боротьби з узалежненнями, останнім часом — бібліотекарем. Щойно мені вдавалося заробити трохи грошей, вирушала в дорогу.

Я вивчала психологію у великому, похмурому комуністичному місті, мій факультет містився у будинку, який в часи війни був штабом підрозділу СС. Ту частину міста збудували на руїнах ґетто, це можна було легко помітити, якщо придивитися уважно: весь квартал стояв приблизно на метр вище, ніж решта міста. Метр розтрощу. Мені ніколи не було там добре; поміж новими багатоповерхівками і крихітними скверами завжди віяв вітер, а морозяне повітря здавалося особливо дошкульним, кололо в обличчя. Насправді ж це місце, хоч і забудоване, лишалося мертвим. Споруда інституту сниться мені досі — її широкі, ніби видовбані в камені, коридори; вичовгані чиїмись стопами, стерті краї сходин, відполіровані долонями поруччя; сліди, залишені в просторі. Не дивно, що нас навідували духи.

Коли ми запускали пацюків у лабіринт, завжди знаходився один, чия поведінка заперечувала теорії і легковажила нашими хитромудрими гіпотезами. Він спинався на задні лапки, байдужий до нагороди в кінці експериментальної траси, і, зневаживши рефлекс Павлова, роздивлявся нас, а потім завертав назад або брався неквапом вивчати лабіринт. Шукав чогось у бічних коридорах, намагався привернути до себе увагу. Пищав, дезорієнтований, аж доки дівчата, всупереч правилам, не виймали його з лабіринту й не брали на руки.

М’язи мертвої розтягнутої жаби скорочувались і випрямлялися в ритмі електричних імпульсів, але так, як ще не було описано в наших підручниках: вони подавали нам знаки, кінцівки робили виразно погрозливі й насмішкуваті жести, розхитуючи віру в механічну невинність фізіологічних рефлексів.