Ольга Токарчук: Бігуни

Я не вміла слухати. Не дотримувалася меж, піддавалася асоціаціям. Не вірила в статистику й верифікування теорії. Постулат «одна особистість — одна людина» завжди здавався мені надто мінімалістичним. Я була схильна розмивати очевидне, сумніватись у неспростовних арґументах — то була звичка, перверсійна йоґа мозку, витончена приємність внутрішнього руху. Недовірливе розглядання кожного твердження, смакування його під язиком і врешті — очікуване відкриття того, що жодне з тверджень не є правдивим, усі вони — фальш і підроблені марки. Я не хотіла мати стабільних поглядів, то був зайвий багаж. У дискусіях я ставала то по один, то по інший бік, і знаю, що мене за це не любили співрозмовники. Я була свідком дивного явища в моїй голові: що більше знаходилося в ній аргументів «за», то більше виринало й «проти», і що переконливішими ставали перші, то більше спокушували другі.

Як же я могла допомогти іншим, якщо мені самій було важко пройти будь-який тест? Зондування особистості, анкета з колонкою питань і варіантами відповідей — усе це здавалося мені заскладним. Я швидко помітила цю свою ваду, тому в інституті, коли ми досліджували одне одного під час практики, я відповідала випадково, навмання. З цього виходили чудні профілі — криві, вигнуті на координатній прямій. «Чи віриш ти, що найкраще рішення — те, яке найлегше змінити?». Чи вірю? Яке рішення? Змінити? Коли? Як це — найлегше? «Чи, зайшовши до кімнати, ти намагаєшся бути в центрі чи радше в кутку?». До якої кімнати? І коли? Ця кімната порожня чи вздовж стін стоять червоні плюшеві дивани? А вікна — який за ними краєвид? Питання про книжку: чи я волію читати її замість того, щоб іти на вечірку, чи це залежить від того, яка це книжка і яка вечірка?

Що ж то за методологія? Мовчки приймаємо, що людина не знає себе і достатньо підсунути їй відповідні хитрі питання, щоб вона сама себе здемаскувала. Сама собі поставить запитання і сама на них відповість. Необачно зрадить собі таємницю, про яку нічого не знає.

І ще один засновок, смертельно небезпечний, — про те, що ми незмінні, а наші реакції легко передбачити.

Історія моїх мандрів — це лише історія хвороби. Я страждаю синдромом, який легко можна знайти в будь-якому атласі клінічних синдромів і який — коли вірити спеціальній літературі — нестримно шириться. Найкраще звернутися до старого, виданого в сімдесятих роках посібника «The Clinical Syndromes», що є своєрідною енциклопедією синдромів. Він, зрештою, є для мене незмінним джерелом натхнення. Хто б іще зважився описати людину в її цілості, так повно й об’єктивно? Без жодних Застережень, послуговуючись при цьому поняттям особистості? Хто б іще замахнувся на загальну типологію? Поняття синдрому досконало пасує до психології мандрів. Синдром — невеликий, портативний, незалежний від млявої теорії, епізодичний. Ним можна щось пояснити, а потім викинути на смітник. Інструмент пізнання одноразового використання.

Мій носить назву «синдром персевераційної детоксикації». Якщо перекласти це просто й без претензій, то воно значило б лише одне: вперте повертання свідомості до певних уявлень чи навіть їх маніакальне вишукування. Це один із різновидів «синдрому жахливого світу» (The Mean World Syndrome), досить добре описаного останнім часом у нейропсихологічній літературі як особливе інфікування мас-медіями. Насправді це дуже міщанська болячка. Пацієнт коротає довгі години перед телевізором, вишукуючи пультом лише ті канали, на яких повідомляють найстрашніші новини — про війни, епідемії й катастрофи.

Захоплений тим, що бачить, він уже не спроможний відірвати очей.

Самі симптоми не становлять небезпеки і дозволяють жити спокійно, якщо вдається зберігати дистанцію. Ця прикра недуга не лікується, наука тут обмежується гіркою констатацією самого факту існування синдрому. Коли ж пацієнт, злякавшись себе, врешті-решт потрапляє до кабінету психіатра, той рекомендує йому насамперед подбати про гігієну життя — відмовитися від кави й алкоголю, спати у добре провітрюваній кімнаті, працювати в саду, ткати чи в’язати спицями.

Мій комплекс симптомів полягає в тому, що мене вабить усе зіпсоване, недосконале, неповноцінне, надламане. Мене цікавлять незграбні форми, помилки й тупики творіння. Те, що мало розвинутись, але з якихось причин лишилося недорозвиненим або навпаки — переросло плани. Те, що не відповідає нормам, є замалим або завеликим, розбуялим або мізерним, монструозним і відразливим. Форми, що зневажають симетрію, помножуються, розростаються на боки, брунькуються або ж навпаки — зводять множинність до єдності. Мені байдужі ті події, що повторюються, ті, що над ними з увагою схиляється статистика, ті, що їх усі приймають із блаженним панібратським усміхом на обличчі. Моя вразливість — тератологічна, монстрофільська. У мене є стійке й болісне переконання, що саме тут істинне буття виходить на поверхню і виявляє свою природу. Несподіване, випадкове розвінчання. Сором’язливе «упс», краєчок білизни з-під старанно заплісованої спідниці. Металевий огидний скелет раптово пробивається крізь оксамитову оббивку, вистрелює пружина з плюшевого фотеля, безсоромно руйнуючи ілюзію м’якості.