Ольга Токарчук - Бігуни

Він не міг збагнути, як так сталося, що ця невисока жінка у світлих штанях і розтягнутій футболці якимось ледь помітним жестом, а може, лише підняттям брови цілком перекинула з ніг на голову весь простір довкола, всі сподівання й уявлення доктора. Звела нанівець усю його виснажливу подорож і приготовані промови, усі можливі сценарії. Ввела натомість свої. Це вона диктувала умови. Доктор піддався їм, не змигнувши оком. Змирившись із тим, він швидко прийняв душ, переодягся й зійшов униз.

Вона подала на вечерю салат із грінками з темного хліба і печені овочі. Вегетаріанка. Добре, що він з’їв ту рибу на вокзалі. Вона сиділа напроти нього, спершись ліктями об стіл і кришачи пальцями рештки грінок, і говорила про здорову їжу, про шкідливість борошна й цукру, про довколишні органічні ферми, де вона купує овочі, молоко і кленовий сироп, який вживає замість цукру. Але вино було смачне. Доктор, не звичний до алкоголю і втомлений, відчув, що після двох келишків йому паморочиться в голові. Він компонував у голові чергові речення, але вона завжди його випереджала. Коли пляшка близилася до кінця, вона розповіла йому про смерть чоловіка. Зіткнення моторних човнів.

— Йому було лише шістдесят сім років. Нічого не вдалося зробити з тілом. Геть понівечене.

Докторові здалося, що господиня от-от розплачеться, але вона взяла наступну грінку і почала кришити її в рештки салату.

— Він не був готовий до смерті. Та, зрештою, хто з нас готовий, — замислилася вона на мить. — Але я знаю, що йому хотілося мати достойного учня, когось, хто був би не лише компетентним, але й працював би так само пристрасно, як і він. Мій чоловік був великим самітником, ви це знаєте. Не залишив ніякого заповіту, ніяких розпоряджень. Чи маю я віддати препарати до музею? Кілька музеїв уже висловили зацікавлення. Чи знаєте ви, яким із них можна довіряти? Тепер довкола пластинатів стільки поганої енергії, а в наші часи для того, щоби вчинити щось лихе, не потрібно знімати тіла вішальників просто з шибениці, — вона зітхнула, скрутила листок салату рулончиком і поклала до рота. — Але я знаю, що він хотів би мати наступника. Деякі його проекти були тільки-но розпочаті, я сама намагаюся їх продовжувати, але мені бракує його енергії та ентузіазму... Ви знаєте, що я ботанік за освітою? Скажімо, є проблема... — почала вона й урвала. — Неважливо, буде ще час про це порозмовляти.

Він кивнув, тамуючи в собі цікавість.

— Але ви працюєте здебільшого над історичними препаратами, чи не так?

Доктор почекав, поки відлунають її слова, а потім пішов нагору і, сповнений ентузіазму, приніс свій ноутбук.

Вони відсунули тарілки, і за мить екран зблиснув холодним світінням. Доктор з тривогою подумав про те, чи не лишилися якісь пікантні іконки на його робочому столі, хоч він і наводив недавно лад. Він дуже сподівався, що господиня прочитала його резюме, погортала книги. Зараз обоє схилилися до екрана.

Коли розглядали його роботи, йому здалося, що вона глянула на нього з захопленням. Він занотував це подумки — двічі. Вона зналася на справі, ставила фахові запитання. Доктор не сподівався, що вона матиме аж такі знання. Її шкіра виділяла ледь вловний запах бальзаму для тіла, яким мастяться старші жінки, — приємний, невинний, леткий. Вказівний палець правиці, яким вона торкалася екрана, був оздоблений дивним перстеником із камінцем у формі людського ока. На шкіру рук їй уже виповзли темні печінкові плями. Руки були такі самі знищені сонцем, як і обличчя. На якусь мить він замислився, якою технікою вдалося би зберегти цей ефект тонкої зморщеної від сонця шкіри.

Потім вони сіли у фотелі, вона принесла з кухні півпляшки порто і налила у два келихи.

— Я зможу побачити лабораторію? — запитав доктор.

Вона відповіла не відразу. Може, тому, що мала в роті порто — так, як раніше цукерку. Врешті мовила:

— Це неблизько.

Встала й почала прибирати зі столу.

— Та ви ледве на ногах тримаєтеся від утоми.

Він допоміг їй поскладати тарілки до мийки, а потім із полегкістю пішов нагору, кинувши через плече невиразне «добраніч». Сів на краю постеленого ліжка і відразу перекинувся на бік, не маючи сили зняти одяг. Ще почув, як вона з тераси кличе кота.

Наступного ранку він усе зробив дуже старанно: покупався, рівненько поскладав і вклав до мішечка брудну білизну, розпакував речі і розташував їх на поличках, розвішав сорочки на вішаках. Поголився, намазав обличчя зволожувальним кремом, втер під пахви свій улюблений дезодорант, зміцнив уже сивувате волосся дрібкою гелю. Вагався, чи взути йому сандалі, але вирішив, що краще буде, коли залишиться у шнурованих черевиках. Врешті, крадькома (не знати чому) зійшов униз. Вона, певно, прокинулася раніше, бо в кухні стояв тостер і кілька приготованих скибок хліба. Ще — банка мармеладу, мисочка з медом, масло. Це його снідання. У кавоварці — кава. Грінки він з’їв, стоячи на терасі й дивлячись на море. Мабуть, вона знов пішла плавати, тож прийде, найпевніше, звідти. Йому хотілося побачити її першим, раніше, ніж вона помітить його. Він волів мати всіх на оці, не навпаки.