Ольга Токарчук - Бігуни

— Оцього ви точно не знаєте, — сказала вона дещо насуплено, вказуючи пальцем на рудого кота. Той дивився на них спокійно. Здавалося, він був готовий цілу вічність сидіти в такій позі. Другий, живий кіт забіг сюди слідом за ними й тепер, наче дзеркальне відображення, всівся навпроти свого предка, уважно його розглядаючи.

— Доторкніться до нього, візьміть його на руки, — намовляла доктора жінка в рожевому рушнику.

Тремткими пальцями він розсунув скло й торкнувся препарату. Він був холодний, але не твердий. Шерсть злегка піддалася під пучкою. Бляу обережно взяв кота за груди та попід живіт — так, як беруть живих котів. Усе це було якось дивно. Кіт важив стільки само, скільки й живий, і був такий самий пружний. Відчуття якесь неймовірне. Доктор поглянув на господиню з таким виразом обличчя, що вона розсміялася й знов труснула вже майже сухим волоссям.

— От бачиш, — мовила вона, перейшовши на «ти», мовби таємниця препарату раптово зріднила їх, зробила співучасниками змови. — Поклади його сюди й перекинь на спинку.

Він обережно зробив це, а жінка стала поруч і поклала руку на животик кота.

Під власною вагою котяче тіло випростовувалося й за мить лежало перед ними навзнак, у позі, в якій не побачиш живого кота. Бляу торкався м’якого хутра, і воно йому здавалося теплим, хоч то було, звісно, неможливо. Помітив, що очі були справжні, не скляні, як то часто буває в таких випадках, лише трохи каламутні. Моль якимось магічним способом їх зберіг. Доктор торкнувся повіки — вона була м’яка і ввігнулася під дотиком.

— Це якесь желе, — мовив радше до себе, ніж до неї, але вона вже показувала йому пальцем розріз на черевці кота, яке розчахнулося, досить було легко смикнути, і розкрило нутрощі.

Обережно, самими кінчиками пальців, наче то було найтендітніше оригамі, доктор розгорнув горішні оболонки і дістався до черевини. Її теж можна було розгорнути, і здавалося, наче кіт є книгою, виготовленою з екзотичного коштовного матеріалу, котрий ще не має назви. Доктор побачив те, що з дитинства давало йому відчуття щастя й затишку: ідеально запаковані в тіло, розташовані в божистій гармонії органи; їхні природні кольори творили цілковиту ілюзію, що перед очима — живе тіло, його сокровенне нутро.

— Розкрийте грудну клітку, ну ж бо, — наполягала вона, шепочучи понад його плечем. Він відчув навіть запах з її рота, каву і щось солодкаве, несвіже.

Він зробив це, дрібні реберця вгиналися під його пальцями; доктор сподівався побачити живе серце — такою досконалою була ілюзія. Натомість почулося якесь поклацування, щось усередині зажевріло червоним, і звідти долинула скрипуча мелодійка, котру згодом Бляу ідентифікував як відомий хіт гурту «Queen». «І want to live forever», — лунало з кота. Він злякано відсахнувся, охоплений сумішшю огиди й страху, так наче мимоволі скривдив цю розпластану перед ним тварину. Жінка плеснула в долоні й радісно засміялася, задоволена, що жарт удався. Втім, докторове обличчя було, мабуть, надто похмуре, бо вона вмить заспокоїлася й поклала йому руку на спину.

— Нічого не трапилося, ох, це такий його жарт. Ми не хотіли, щоб виглядало надто сумно, — вона говорила вже цілком серйозно, хоча в її блакитних очах іще грав сміх. — Вибачте, вибачте, все гаразд.

Доктор насилу всміхнувся у відповідь і дивився з захватом, як тканини препарату поволі, майже непомітно вертаються до первинної форми.

Так, вона відвезла доктора до лабораторії. Посадила його до авта і всипаною щебенем дорогою рушила вздовж пляжу до кам’яних будівель. Давніше, коли порт іще працював, тут був невеликий рибопереробний завод, тепер тут кілька великих приміщень з чистими, викладеними плиткою стінами, з дверима, що відчиняються пультом, наче в гаражі. Без вікон. Вона ввімкнула світло, і Бляу побачив два великі оббиті бляхою столи та кілька скляних вітрин з різними посудинами та інструментами. Полиці були заставлені колбами з енського скла. «Папаїн», — прочитав він на одній з них і здивувався. Для чого Моль використовував цей ензим, що ним розщеплював? «Каталаза». Велетенські інфузійні шприци і маленькі, такі, якими роблять людям уколи. Доктор усе занотовував у голові, не наважуючись запитати. Ще зарано. Металева ванна для обмивань, стічний отвір у підлозі — усе нагадувало водночас операційну і бійню. Жінка закрутила кран, з якого цебеніла вода.

— Ну, що, задоволений? — запитала вона.

Доктор провів долонею по бляшаній стільниці і підійшов до письмового столу, де досі лежали роздруки з якимись графіками.