Ольга Токарчук - Бігуни

Мені здається, пілігрим із нього був би нікудишній.

Як я не отримала відповіді на мій лист, дозвольте, Ваша Високосте, знову звернутися до Вас, цього разу сміливіше, до того ж способом, який прошу Вашу Високість не трактувати як неприпустиму фамільярність: брате. Бо ж хіба Бог — хто б Він не був — не створив нас братами? Хіба не розподілив між нами обов’язки, щоби ми виконували їх гідно й віддано, дбаючи про Його творіння? Хіба не віддав під нашу опіку континенти й моря, хіба не доручив одним ремесло, а іншим — скіпетр влади? Одних він створив шляхетними, здоровими і вродливими, інших — простакуватими й незугарними. Через нашу людську обмеженість ми не відаємо, нащо він так учинив. Нам лишається тільки вірити в Його мудрість. А ще в те, що кожен із нас — деталь Його складної споруди, деталь, що її призначення нам не відоме, але без якої — і тут не може бути тіні сумніву — великий механізм світу не міг би належно працювати.

Кілька тижнів тому я стала матір’ю хлопчика, якого ми з чоловіком нарекли Едвардом. Але радість від материнства мені потьмарює факт, що дідусь мого сина досі не спочив у землі. Що Ви, Ваша Високосте, виставили його непоховане тіло перед очі допитливих відвідувачів цісарської вундеркамери.

Нам пощастило, що ми народилися у вік розуму, у виняткову епоху, яка довела, що людський розум є найдосконалішим божистим витвором, а його потуга спроможна очистити світ від усіляких забобонів і обдарувати щастям кожну людську істоту.

Мій батько був серцем і духом відданий цій ідеї. Глибоко вірив, що розум — то найбільша сила, яка нам, людям, дарована. Так само і я, виплекана його турботливою рукою, тримаюся віри у те, що розум — то найвеличніший Божий дарунок.

Серед батькових паперів, які я впорядковувала після його смерті, знайшовся лист від Його Високості цісаря Йосифа, дядька й попередника Вашої Високості. Лист написаний його рукою, і там є знаменні слова, які я дозволю собі процитувати: «Усі люди від народження рівні. Від наших батьків ми успадковуємо саме лише біологічне життя, а в нім, як відомо, нема ані найменшої різниці між королем, принцом, міщанином чи селянином. Немає на світі жодного закону — божественного чи природного, — який суперечив би цій рівності».

Як же мені тепер вірити цим словам?

Я вже не прошу, а благаю Вашу Високість видати родичам тіло мого батька, яке, осквернене й зневажене, перетворене на опудало, стоїть задля розваги відвідувачів поруч із дикими тваринами. Звертаюся також від імені інших людських істот, чиї тіла виставлені у Кабінеті чудес природи Вашої Цісарської Високості, бо знаю, що в них нема ні батьків, ні родини, і за них немає кому замовити слово: від імені тієї кількалітньої безіменної дівчинки, а ще таких собі Йозефа Гаммера та П’єтро Міхаеля Анджоло. Я навіть не знаю, хто ці люди, й не можу хоч би стисло переповісти історію їхнього нещасливого життя, але певна, що мушу вчинити цей християнський жест як донька Анджело Золімана. А віднедавна ще й як мати людської істоти.

Красива голомоза монахиня схиляється над маленькою дароносицею, в якій на атласній подушечці лежить те, що зостається від спаленого тіла просвітленої істоти. Я стаю біля неї, і ми обидві дивимося на цю окрушину. Нам допомагає в цьому лупа, вмонтована у дароносицю. Есенція скидається на крихітний кришталик, камінець, лише трохи більший за піщинку. Певно, через багато років тіло цієї монахині теж перетвориться на піщину. Моє — ні. Моє пропаде, я не стала на шлях пізнання.

Ледве чи варто з цього приводу впадати в розпач — досить глянути, скільки на світі є пустель і піщаних пляжів. А що, коли вони всуціль складаються з посмертних есенцій тіл просвітлених істот?

Якось я познайомилася з одним чоловіком із Китаю. Він розповідав, як уперше полетів до Індії у справах своєї фірми — мав там багато важливих зустрічей і конференцій. Його фірма виготовляла складні електронні пристрої, що дозволяли довго зберігати кров та безпечно транспортувати органи для трансплантації, і тепер він домовлявся про збут та відкриття філій в Індії.

Останнього вечора у розмові зі своїм індійським партнером він прохопився, що з дитинства мріяв побачити дерево бодгі, під яким на Будду зійшло просвітлення. Він народився в буддійській сім’ї, хоча про релігію в Китайській Народній Республіці у той час не було й мови. А згодом, коли вже можна було зізнатися в якомусь віросповіданні, його батьки раптом перейшли у християнство, далекосхідний різновид протестантизму. Їм здавалося, що християнський бог прихильніший до своїх вірних, що він є таким собі богом успіху і під його опікою легше зіпнутися на ноги, доробитися статку. Але той чоловік не погодився з думкою батьків і лишився вірним релігії предків.