Ольга Токарчук - Бігуни

Індійський партнер чудово розумів цю мотивацію. Кивав головою й наповнював чарку, аж доки вони обидва добряче напилися, компенсуючи напругу від перемовин і підписування угод. Зібравши рештки сил і похитуючись на ватяних ногах, вони спустилися до готельної сауни, щоби протверезіти — наступного дня їх чекала нова робота.

Вранці йому принесли до номера записку — аркушик з одним-єдиним словом: «Сюрприз». До записки була додана візитівка індійського партнера. Перед готелем чекало таксі, яке відвезло його до гелікоптера, що вже був напоготові. Після кільканадцяти хвилин польоту він опинився у святому місці, де під великим фіговим деревом Будда осягнув просвітлення.

Його елегантний костюм і біла сорочка розчинилися в натовпі прочан. Тіло ще пам’ятало кислуватий присмак алкоголю, тепло сауни та шурхотіння паперів, мовчки підписуваних на сучасному скляному столі. Поскрипування пера, що залишало на папері його підпис. Але тут він відчув себе загубленим і безпорадним, наче дитина. Жінки, присадкуваті й барвисті, як папуги, штовхали його в людську бистрину. Його приголомшила обітниця, котру він змовляв по кілька разів на день, щойно випадала вільна хвилинка. Обітниця того, що своїми молитвами й учинками він провадитиме всі живі істоти до просвітлення. Зненацька йому це видалося геть пропащою справою.

Саме дерево, щиро кажучи, його розчарувало. У голові дзвеніла порожнеча — жодної думки, жодної молитви. Він віддав належну шану святому місцю, кілька разів уклонився, залишив щедру пожертву і через годину з лишком повернувся до гелікоптера. Пополудні вже був у готелі.

Поки струмені води у душі змивали з нього піт, пилюку й дивний солодкавий запах людського натовпу, яток, усюдисущих ароматичних кадилець і карі, що його їли просто руками з паперових тарілочок, він усвідомив одну річ. Взагалі, він щодня бачить усе те, що колись так приголомшило принца Ґаутаму: хвороби, старість і смерть. І що з того? У ньому нічого не змінюється. Він, правду кажучи, звик. А потім, уже витираючись білим пухнастим рушником, подумав, що не так уже він і певен свого бажання досягти просвітлення. В одну коротку мить зглибити істину. Прошити світ зором, наче рентгеном, і побачити скелет порожнечі.

Хоча він, звісно, був неймовірно вдячний своєму щедрому товаришеві за подарунок, у чому того-таки вечора йому й зізнався. А потім видобув із кишені піджака ледь надкришений листок, і вони обидва нахилилися над цією реліквією з побожною увагою.

Я ще раз освоюю зором кожну річ. Так, наче вперше бачу. Виявляю не помічені раніше деталі. Власники готелю дивовижно добре дбають про квіти — вони такі великі й гарні, листя блищить, земля у вазонах волога саме настільки, наскільки потрібно, а ось ця тетрастигма просто вражає. Велика спальня, хоча постіль могла б бути й якіснішою, з білого полотна, добре накрохмаленою. А тут — знищений пранням ситець, який не вимагає прасування. Зате бібліотека внизу — дуже цікава, саме на мій смак, там є все, що мені могло б знадобитися, коли б я вирішила тут оселитися. Може, я й залишуся тут ще на певний час, лише заради цієї бібліотеки.

Дивовижно — у шафі виявляється трохи одягу, саме мого розміру, переважно темного, як я й люблю. Він пасує мені ідеально, особливо ця чорна блузка з капюшоном, м’яка й зручна. І що вже геть дивує — на нічному столику я знаходжу свої вітаміни й затички до вух улюбленої фірми. Це вже якось занадто.

Мені подобається, що тут не видно ніяких господарів, уранці в двері не гримають ніякі покоївки, ніхто не вештається. Немає ніякої рецепції. Навіть ранкову каву я варю собі сама — так, як люблю. Еспресо, з молочною пінкою.

Так, я знайшла цілком пристойний готель за доступною ціною, можливо, тут трохи глушина, надто далеко від головної дороги, яку до того ж узимку замітає снігом, але якщо подорожувати автом, то це байдуже. Потрібно з’їхати з автостради у місті С. і рухатися кільканадцять кілометрів дорогою місцевого значення, а далі звернути на каштанову алею, яка доведе до посиланого щебенем путівця. Взимку треба залишити авто біля останнього гідранта й решту шляху пройти пішки.

— Дорогі пані й панове, — почала жінка, цього разу дуже молода, у військових штанях, зі смішно заколеним волоссям. Мабуть, вона щойно захистила магістерську роботу.

— Як ми вже говорили на попередніх лекціях, що їх ви, можливо, мали нагоду чути на якомусь із летовищ або вокзалів, котрі беруть участь у нашому освітньому проекті, час і простір ми переживаємо великою мірою несвідомо. Це категорії, які ледве чи можна назвати зовнішніми чи об’єктивними. Наше відчуття простору пов’язане з тим, що ми можемо рухатися, а відчуття часу випливає з того, що ми — біологічні істоти — зазнаємо різноманітних змін. Час — не що інше, як перебіг цих змін.