Ольга Токарчук - Бігуни

Ось гарний малюнок летовищ у буклеті однієї авіакомпанії, їхній сенс видно лише тоді, коли дивишся на них із висоти; вони наче монументальні малюнки на плоскогір’ї Наска, створені з думкою про тих, хто ширятиме над ними у височині. Скажімо, сучасне летовище у Сіднеї має форму літака. Як на мене, ідея трохи банальна — літак приземляється на літаку. Дорога стає ціллю, знаряддя — результатом. А от із аеродромом у Токіо — велетенським ієрогліфом — уже дещо складніше. Що це за літера? Якщо ми не вивчили японського алфавіту, не знатимемо, що означає наше прибуття, яким словом нас тут вітають. Що нам поставлять у паспорті? Великий знак питання?

Так само й китайські летовища нагадують літери місцевого алфавіту — потрібно їх вивчити, розставити по черзі, укласти з них анаграму, і, можливо, тоді відкриється якась несподівана мудрість подорожі. А ще можна потрактувати їх як шістдесят чотири гексаграми з Книги Перемін, і тоді кожне приземлення буде ворожбою. Гексаграма 40. Цзе. Звільнення. Гексаграма 36. Мінь-і. Пригасання світла. Гексаграма 10. Лю. Наступання. 17. Суй. Рух слідом. 24. Фу. Повернення. 30. Лі. Поваба.

Але досить цієї заплутаної східної метафізики, до якої ми, певно, відчуваємо потяг. Гляньмо на летовище у Сан-Франциско — нарешті щось знайоме, що викликає довіру, дозволяє враз почуватися як удома. Поперечний розтин хребта. Кругле осереддя летовища — це стрижень хребта, замкнений у надійній кістковій шкаралупі окремого хребця; а ось пучки нервів, що розходяться в усі боки; від них відгалужуються пронумеровані виходи, кожен із яких закінчується рукавом, що веде до самого літака.

А Франкфурт? Цей великий аеропорт, місце пересадок, держава в державі? З чим він вам асоціюється? Це ж чистісінька інтегральна схема, як у комп’ютері, тоненька пластинка. Тут немає місця для сумнівів — вам чітко скажуть, хто ви такі, дорогі пасажири. Ви — поодинокі нервові імпульси світу, долі секунди, протягом яких плюс змінюється на мінус або навпаки, аби тривало це безконечне перетікання всього і всюди.

Я часто мріяла мати змогу дивитися, водночас лишаючись невидною для інших. Підглядати. Бути ідеальним спостерігачем. Наче камера-обскура, яку я колись виготовила з коробки з-під взуття. Вона робила для мене знімки світу крихітним очком, крізь яке до чорного замкнутого простору потрапляло світло. Я тренувалася.

Найкращим місцем для таких тренувань є Голландія — там люди, впевнені у своїй цілковитій невинності, не користуються фіранками, і після смеркання вікна перетворюються на маленькі сцени, де люди грають свої вечори. Всі ці картинки, залиті теплим жовтавим світлом, — то окремі дії нескінченної вистави під назвою «Життя». Голландське малярство. Живі натури.

Ось у дверях з’являється чоловік, у руках несе тацю, ставить її на стіл; двійко дітей і жінка сідають довкола. Довго їдять, у тиші, бо звук у цьому театрі не працює. Потім пересідають на канапу, уважно дивляться у сяйливий екран, але мені знадвору не видно, що їх так до цього екрана прикувало, — бачу самі лише зблиски, переливи світла, картинки, надто далекі й миттєві, щоби можна було щось розібрати. Чиєсь обличчя, що схвильовано ворушить губами, краєвид, іще одне обличчя... Дехто вважає, що то нудна вистава, в якій нічого не діється. А мені подобається — наприклад, отой рух стопи, яка несвідомо бавиться капцем, чи дивовижний акт позіхання. Чи долоня, яка на плюшевій поверхні шукає пульт і, знайшовши, заспокоюється, в’яне.

Стояти збоку. Бачити фрагментований, розірваний світ — інакшого не буває. Існують миті, окрушини, випадкові конфігурації, котрі, проіснувавши частку секунди, одразу ж розпадаються. Життя? Немає ніякого життя — я бачу лінії, площини й об’єми. І те, як вони змінюються в часі. А час видається простим інструментом для вимірювання дрібних перемін, шкільною лінійкою зі спрощеною шкалою, на якій є лише три поділки: було, є й буде.

Нова епоха почалася 1542 року, хоча, на жаль, ніхто цього не помітив. У той рік не було ніякої круглої дати, не закінчувалося жодне століття, нічого цікавого з огляду нумерології, хіба що число три. Проте саме того року вийшли перші розділи «De revolutionibus orbium coelestium» Коперніка та повне видання «De Humani corporis fabrica» Весаліуса.

Звісно, жодна з тих книг не могла вмістити всього — але чи є щось, здатне все вмістити? Копернікові бракувало частини Сонячної системи — скажімо, планети Уран, яка чекала свого відкриття якраз у переддень Французької революції. Весаліусові — багатьох механічних подробиць людського тіла, м’язів і хрящиків, як-от цього сухожилля, яке з’єднує литку з п’ятою.