Ольга Токарчук - Бігуни

Місце як аспект простору є павзою в часі, короткочасним фокусуванням нашого сприйняття на конфігурації об’єктів. Воно, на відміну від часу, є статичним поняттям.

Якщо так розуміти час, то людське існування можна поділити на етапи, так само, як рух у просторі поділений павзами — місцями. Ці павзи фіксують нас у часоплині. Той, хто спить і втрачає відчуття місця, в якому перебуває, миттю втрачає й відчуття часу. Що більше павз у просторі — себто що більше місць ми відвідуємо, — то інтенсивнішим є наше відчуття часоплину. Відтинки часу, розділені павзами, часто називаємо епізодами. Вони не мають наслідків, певним чином переривають часоплин, але не стають його частиною. Це самодостатні події, кожна з яких починається з нуля, а кожен із їхніх початків і кінців — абсолютний. Можна б сказати, далі не буде. Продовження не відбудеться.

(Відбулося зате пожвавлення в перших рядах, коли хтось розчув у хрипких повідомленнях про пасажирів-спізнюхів своє прізвище і тепер, ненароком штурхаючи сусідів, квапливо збирав свій багаж, покупки у поліетиленових пакетах, зроблені у крамниці duty-free. Я втратила нитку викладу, перевіряючи в паніці номер мого терміналу, і ледве встигала за думкою жінки, що почала мову про практичний бік психології подорожі. Нам уже набридла ця чудернацька складна теорія.)

— Практична психологія подорожі вивчає метафоричне значення місць. Гляньте-но, будь ласка, на ті сяйливі табло з назвами місць призначення. Чи замислювалися ви коли-небудь, що значить «Ісландія»? «Сполучені Штати»? Що зринає у вашій свідомості, коли ви вимовляєте ці назви? Ці питання особливо важливі у топографічному психоаналізі, що намагається зглибити приховане значення місць і розшифрувати так званий «itinerarium» — індивідуальний шлях подорожанина, правдивий сенс його мандрівки.

Могло б здатися, що топографічний психоаналіз цікавиться тим самим питанням, що й чиновники імміграційної служби: навіщо ти сюди приїхала? Але це не так: наше питання стосується сенсу і значення. Згідно з принципом «я стаю тим, у чому беру участь». Я — те, на що дивлюся.

Саме такий сенс мали давні паломництва. Подорож і прибуття до святого місця додавали й нам святості, очищували від гріхів. Чи так само діється тоді, коли ми мандруємо до місць несвятих, грішних? До порожніх, печальних? А коли це місця радісні й творчі? Хіба неправда, що... — вела далі жінка, але переді мною стали дві пари середнього віку й почали розмовляло ти впівголоса. Їхня розмова на мить видалася мені цікавішою, ніж лекція.

Я зрозуміла, що це два подружжя, які діляться враженнями від подорожі.

— Обов’язково поїдьте на Кариби, насамперед на Кубу, поки там ще при владі Фідель. Коли він помре, Куба стане такою, як усе решта. Їдьте, якщо хочете побачити справжні злидні. Якими автами вони там їздять! Але треба поквапитися, бо кажуть, Фідель не на жарт хворий.

Жінка тим часом завершила свою частину лекції, і подорожани почали ставити несміливі запитання. Питали все якось невпопад. Принаймні так мені здавалося. Сама ж я не зважилася взяти слово і відійшла до бару поруч, щоб випити кави. Там уже стояв гуртик людей, і виявилося, що вони розмовляють моєю мовою. Я з підозрою на них зиркнула — вони були з вигляду майже такі самі, як я. Так, ці жінки могли бути моїми сестрами. Тому я знайшла собі місце якнайдалі від них і замовила каву.

Я зовсім не зраділа, зустрівши в чужій країні своїх земляків. Удавала, що не розумію власної мови. Мені хотілося лишитись анонімною. Тож я спостерігала звіддалік і насолоджувалася, як вони безтурботно розмовляють, не підозрюючи, що їх хтось розуміє. Стежила за ними краєчком ока, а потім зникла.

Те саме мені одного разу замислено сказав утомлений британець, який пив чергове пиво, оцінюючи поглядом кожного, хто входив. Я трохи з ним потеревенила, але спільних тем було мало.

— Мене зовсім не тішить зустріч із земляками в якійсь чужій країні.

Я допила каву й повернулася на лекцію, вдаючи, що мене уже квапить час. Але ніщо мене не підганяло. Я потрапила на останні кілька дискусій, під час яких схвильована лекторка щось пояснювала трьом найтерплячішим слухачам.

— Дорогі пані й панове, ми свідки того, як людське «я» росте, стає дедалі виразнішим і наполегливішим. Колись воно було ледь окреслене, легкорозчинне, підпорядковане спільноті. Зв’язане путами ролей, умовностей, затиснене в лещатах традицій, упасоване в правила та вимоги. Тепер воно розпухає, поглинає світ.