Ольга Токарчук - Бігуни

Тепер мапи обох світів — зовнішнього і внутрішнього — вже накреслені; будова, одного разу побачена, вкарбувалася у свідомість, вирізьбила на ній головні лінії та площини.

Уявімо собі: теплий листопад 1689 року, пообіддя. Філіп Ферпойєн робить те, що завжди, — сидить за столом у плямі світла, що падає з вікна, наче воно спеціально влаштоване для таких потреб, і розглядає розкладені на столі тканини тіла. Шпильки, повстромлювані у стільницю, притримують сірі нерви. Правою рукою, не дивлячись на папір, він креслить те, що бачить.

Адже бачити — значить знати.

Тим часом хтось стукає в двері, собака завзято гавкає, і Філій мусить підвестися. Йому дуже неохота. Його тіло вже прибрало улюблену позу — з головою, похиленою над препаратом; він мусить опертися на здорову ногу й видобути з-під столу другу — власне, не ногу, а дерев’яну куксу. Шкутильгаючи, він іде до дверей, ледве заспокоює пса. Перед дверима стоїть молодий чоловік, у якому він, лише добре придивившись, упізнає свого учня Вілема ван Горсена. Філіп не надто радий цим відвідинам, зрештою, ледве чи він тепер узагалі кому-небудь зрадів би, але відходить у глиб сіней, постукуючи куксою по кам’яній підлозі, і запрошує гостя досередини.

Ван Горсен — високий молодик із буйною кучерявою чуприною і всміхненим обличчям. Він кладе на стіл усе, що купив дорогою: голову сиру, круглястий хліб, яблука й вино. Говорить голосно, хвалиться квитками — вони і є приводом його візиту. Філіп мусить пильнувати, щоб не виказати своє невдоволення, щоб на обличчі не проступив вираз, властивий комусь, хто раптово опинився серед нестерпного галасу. Він здогадується, що причина прибуття цього загалом симпатичного хлопця пояснена в листі, який лежить нерозрізаний на столі. Поки гість розкладає наїдки, господар спритно ховає листа і з цієї миті вдаватиме, ніби знає його зміст.

Вдаватиме, ніби не зміг знайти господині, хоча насправді навіть її не шукав. Удаватиме, ніби пригадує всі прізвища, згадані гостем, хоч насправді з його пам’яттю кепсько. Він є ректором університету в Левені, але з літа усамітнився в селі й скаржиться на здоров’я.

Вони разом розпалюють камін і сідають до трапези. Господар їсть неохоче, але видно, що з кожним шматком його апетит зростає. Вино чудово пасує до сиру та м’яса. Ван Горсен показує квитки. Розглядають їх мовчки, Філіп підходить до вікна й налаштовує лінзи окулярів, щоб роздивитися складний візерунок і шрифт. Адже навіть сам квиток — витвір мистецтва. Під текстом розташовано гарну ілюстрацію метра Рюйша, гравюру зі скелетами людських плодів. Два з них сидять довкола композиції з каміння й сухих гілок, тримаючи в руках якісь музичні інструменти, один з яких нагадує сурму, а другий — арфу. Якщо уважніше придивитися до плетива ліній, можна добачити більше кісток і черепів, крихітних, ледь видних, і кожен пильний спостерігач, мабуть, склав би з них ще кілька скелетиків.

— Гарно, правда? — питає гість, зазираючи господареві через плече.

— Що ж тут гарного? — скупо відповідає господар. — Людські кістки.

— Це мистецтво.

Але Філіп не продовжує дискусії — він геть не схожий на того Філіпа Фергюйєна, якого ван Горсен пам’ятав з університету. Розмова не дуже клеїться, здається, ніби господар поглинутий чимось іншим; можливо, самотність порізала його думки на довгі смуги, призвичаїла до внутрішніх діалогів.

— Ти ще її маєш, Філіпе? — питає нарешті учень, помовчавши.

Майстерня Фергюйєна розташована в маленькій прибудові, до якої вибито вхід із сіней. Гість зовсім не дивується, опинившись у приміщенні, яке радше нагадує майстерню гравера, повну плит, мисок для витравлювання, розвішаних на стінах комплектів різців, готових гравюр, що сушаться в кожному куті, розкиданих по підлозі клубків клоччя. Гість мимоволі наближається до задрукованих аркушів паперу — на всіх зображено м’язи й кровоносні судини, сухожилля й нерви. Старанно позначені, чіткі, досконалі. Є тут і мікроскоп, першокласний, об’єкт заздрощів багатьох колег, із лінзами, які шліфував Бенедикт Спіноза. Крізь нього Філіп розглядає пучки кровоносних судин.

Під єдиним, зате великим південним вікном стоїть широкий чистий стіл, а на ньому — препарат, незмінний уже протягом багатьох років. Поруч — скляна посудина, на дві третини наповнена жовтавою рідиною.

— Якщо ми плануємо їхати завтра до Амстердама, допоможи мені це прибрати, — каже Філіп і додає з докором: — Я працював.

Починає своїми довгими пальцями виймати маленькі кілочки, що ними прикріплені до столу тканини препарату. Його рухи такі швидкі й легкі, наче він колекціонер метеликів, а не анатом і гравер, який карбує у твердому металі жолобки, що їх згодом кислота перетворить на негатив гравюри. Ван Горсен тримає посудину з розчином. Частини препарату пірнають у прозору, ледь коричнювату рідину так, наче вертаються додому.