Ольга Токарчук - Бігуни

Я певен, що ми не вміємо читати долю, яку нам різьбить на зворотному боці життя Божий різець. Ми бачимо її лише тоді, коли вона прибирає зрозумілого людям вигляду — чорним по білому. Бог пише лівою рукою й дзеркальним письмом.

1676 року, на другому році студій, Філіп, піднімаючись одного травневого вечора нагору до своєї кімнатки, яку винаймав у однієї вдови, зачепився за цвях і роздер собі штани. Наступного дня виявив, що він до того ж злегка поранив литку. На шкірі лишився червоний слід, накреслений гостряком цвяха, — кількасантиметрова подряпина, оздоблена дрібними краплинками крові; необережний рух Гравера на вразливому людському тілі. Через кілька днів почалася гарячка.

Коли вдова нарешті покликала лікаря, виявилося, що до ранки потрапила інфекція, її краєчки були запалені й опухлі. Лікар прописав компреси і бульйон для зміцнення організму, але вже наступного вечора стало зрозуміло, що процес незворотний і ногу доведеться відрізати під самим коліном.

— Не буває тижня, щоб я комусь чогось не ампутував. У тебе є ще друга нога, — потішав його лікар — мій дядько, а його майбутній приятель Дірк Керкринк, для якого Філіп зовсім недавно виготовив кілька анатомічних гравюр. — Зробимо тобі дерев’яний протез, і все буде, як раніше, хіба що трохи гучніше ходитимеш.

Керкринк був учнем Фредерика Рюйша, найкращого анатома в Нідерландах, а може, і в цілому світі, тож ампутація була виконана зразково й минула без ускладнень. Частину було майстерно відокремлено від цілого, кровоносні судини закрито й ретельно припалено металевим прутом. Але перш ніж почалась операція, пацієнт схопив лікаря за рукав і наполіг, щоби той зберіг ампутовану ногу; він завжди був дуже релігійним і, мабуть, буквально розумів слова про те, що всі ми воскреснемо у власному тілі, що повстанемо з гробів у нашій фізичній оболонці, у віці Христа. Як зізнався мені Філіп, він тоді дуже побоювався, що його нога воскресне окремо, й хотів, щоби по смерті його поховали разом із нею, цілого. І якби його оперував якийсь звичайний медик, а не мій дядько, якби то був хтось із вулиці, звичайний цирульник, що вирізає бородавки й вириває зуби, він не виконав би, звісно, цього чудного прохання. Зазвичай відтята кінцівка, загорнута в полотно, мандрувала на цвинтар, де її з пошаною, але без жодних релігійних формальностей, закопували в землю, навіть не позначаючи ніяк того місця. Але мій дядько, поки пацієнт спав, задурманений спиртом, старанно взявся поратися над ногою. Насамперед за допомогою ін’єкцій спеціальної субстанції, склад якої його вчитель тримав у таємниці, усунув із кровоносних і лімфатичних судин усю зіпсовану кров та гангренні набряки. Очистивши кінцівку таким способом, він умістив її в скляну посудину, наповнену бальзамом із нантського бренді та чорного перцю, що мало надовго вберегти її від псування. Коли Філій очуняв від алкогольного наркозу, лікар показав йому занурену в бренді ногу — точнісінько так само, як породіллям після пологів показують немовлят.

Фергюйєн одужував поволі, живучи в мансарді невеликого будинку на одній з вуличок Лейдена, де винаймав у вдови кімнату. Вона його й виходжувала. Коли б не вона, хто зна, як усе б скінчилося. Адже пацієнта огорнула глибока меланхолія — чи то через постійні болі незагоєної рани, чи то через його нове становище. У віці двадцяти восьми років він став калікою, і його богословські студії втратили сенс — каліка не міг бути священиком. Філіп навіть не дозволив повідомити про все батькам — йому було соромно, що він так їх розчарував. Його відвідував Дірк та ще двоє його колег, котрих, здається, вели сюди не так страждання пацієнта, як та відрізана кінцівка, що стояла в узголів’ї його ліжка. Здавалося, що цей шмат людського тіла тепер живе власним життям — занурений в алкогольному розчині, під вічним наркозом, він бачить сни про біг, про мокру ранкову траву, про теплий пісок пляжу. Приходило ще кілька студентів-богословів, яким Філіп урешті-решт заявив, що кидає навчання.

Коли гості виходили, на порозі Філіпової кімнати з’являлася господиня, пані Флер, із якою я познайомився і яку вважаю ангелом. Філіп мешкав у неї ще кілька років, аж доки купив собі будинок у Райнсбурзі, де й оселився. Господиня приносила миску і бляшаний дзбан, повний теплої води. Хоча гарячка в пацієнта минула, та й кров перестала сочитись із рани, жінка щоразу дбайливо обмивала його ногу й допомагала під час умивання. Потім переодягала його у свіжу сорочку й чисті штани. Ліві холоші всіх його штанів вона вже позашивала, а все, чого торкалася її спритна рука, мало вигляд природний і солідний, немовби саме таким його створив Бог, немовби Філіп Ферпойєн народився без лівої ноги. Коли він мусив скористатися нічним горщиком, щоб справити потребу, спирався на міцне плече вдови — на початках це його трохи знічувало, але згодом стало таким самим природним, як усе, що було пов’язане з цією жінкою. Через кілька тижнів вона почала зводити його вниз, де він їв разом із нею та двома її дітьми за важким дерев’яним кухонним столом. Удова була висока і гарно збудована. Своє густе волосся, світле й кучеряве, як у багатьох фламандок, вона накривала полотняним чепчиком, але завжди якесь неслухняне пасмо вибивалося на спину або чоло. Підозрюю, що поночі, коли діти спали невинним сном, вона приходила до Філіпа так само, як тоді, коли приносила горщика, і лягала до його ліжка. І видається мені, що нема тут нічого кари гідного, бо ж люди мусять підтримувати одне одного завжди й в усьому.