Ольга Токарчук - Бігуни

Восени, коли рана цілком загоїлася, а на куксі лишився хіба що ледь помітний червонястий слід, Філіп Фергюйєн, постукуючи протезом по вибоїстому лейденському бруку, щоранку ходив на лекції до університетського медичного центру, де взявся вивчати анатомію.

Невдовзі він став одним із найбільш цінованих студентів, адже завдяки своєму талантові до рисування вмів перенести на папір те, що посполитому окові здавалося місивом тканин людського тіла: сухожиль, судин і нервів. Також Філіп узявся скопіювати славетний столітній анатомічний атлас Весаліуса і впорався з тим чудово. То був прекрасний вступ до його власної праці, яка згодом принесла йому славу. До багатьох своїх учнів, серед яких був і я, Філіп ставився по-батьківському — з любов’ю, але суворо. Під його наглядом ми проводили розтини, його уважне око й вміла рука вели нас закамарками цього найскладнішого з лабіринтів. Студенти цінували його рішучість і чудове знання справи. Спостерігали за швидкими рухами черкачика, як за дивом. Креслення ніколи не є простим копіюванням — щоби щось побачити, треба вміти дивитися, треба знати, що перед твоїми очима. Філіп ніколи не був особливо говірким, а тепер — із перспективи літ — мені здається, що був ще й якимось наче неприсутнім, заслуханим у себе. Поволі він читав дедалі менше лекцій, віддаючись самотній праці в майстерні. Я радо приносив йому звістки з міста, плітки й сенсації з університету, проте з тривогою помічав, що він дедалі більше одержимий однією темою. Його нога, розібрана на частини і вивчена щонайстаранніше, завжди стояла в скляній посудині в узголів’ї його ліжка або лежала, наче примара, розіп’ята на столі. Коли я усвідомив, що я — єдина особа, з якою спілкується Філіп, мені стало зрозуміло, що він перетнув якусь невидну межу, з-за якої нема вороття.

Раннього пообіддя наша барка причалила на Геренґрахті в Амстердамі, і ми просто з пристані рушили до мети. Був уже початок зими, тож канали не смерділи так немилосердно, як улітку, і було приємно йти в теплому молочно-білому тумані, який просто перед нами здіймався вгору, відкриваючи погідне небо. Ми звернули в одну з бічних вуличок єврейського кварталу і вирішили десь випити пива. Добре, що поснідали в Лейдені, бо всі корчми, які нам траплялися дорогою, були переповнені, і довелося б довго чекати обслуги.

На ринку серед торгових рядів стояв Будинок ваги, де зважували прибулі товари. В одній з веж будинку спритний Рюйш облаштував свій theatrum. Ми прийшли сюди трохи раніше, ніж було зазначено у квитку, і хоча глядачів іще не впускали досередини, перед дверима вже згромадилося кілька гуртиків охочих увійти. Я розглядав їх з цікавістю, адже вигляд і одежа багатьох із них свідчили, що слава професора Рюйша вже давно вийшла поза межі Нідерландів. Чулися розмови чужинськими мовами, на головах красувалися французькі перуки, з рукавів каптанів визирали англійські мереживні манжети. Було й багато студентів — ті, мабуть, мали дешевші квитки, без місць, бо вже юрмилися біля самого входу, аби зайняти найкращі позиції.

До нас весь час хтось підходив, якісь знайомі з часів, коли Філіп активніше працював в університеті, високі посадовці з міської ради, хірурги з цеху, котрим було цікаво, що ж цього разу покаже Рюйш, якою новою вигадкою здивує. Нарешті з’явився мій дядько, меценат наших квитків, убраний в бездоганно чорне, і привітався з Філіпом.

Місце нагадувало амфітеатр із лавами, розташованими колами, дедалі вище, майже до самої стелі. Все було добре освітлене й приготоване до вистави. Біля входу і в залі уздовж стін стояли скелети тварин; сполучені дротиками кістки трималися на ледь помітних каркасах — здавалося, що скелети будь-якої миті можуть ожити. Були й два людські кістяки: один навколішках, із долонями, складеними до молитви, другий — у позі мислителя, з головою, спертою на руку, дрібненькі кісточки якої були старанно сполучені дротом.

Глядачі, перешіптуючись і човгаючи черевиками, входили досередини і по черзі займали свої місця. Проходячи до лав, вони минали скляні шафи, в яких були виставлені славетні композиції Рюйша — справжні витончені скульптури. «Смерть не щадить навіть молодості» — такий був підпис під однією з них. То були два скелетики людських плодів, зайняті грою; тендітні кісточки кремового кольору, крихітні круглясті черепи, викладені довкола насипаних купкою реберець та дрібненьких кісток рук. Симетрично до цієї стояла інша композиція: приблизно чотиримісячні людські скелетики на пагорку з (якщо я добре розгледів) жовчних каменів, порослих забальзамованими й висушеними кровоносними судинами (на одній, найтовстішій гілці сиділо опудало канарки). Один скелет — той, що ліворуч, — тримав мініатюрного серпа, а другий, виражаючи цілою своєю поставою безмірну скорботу, підносив до порожніх очниць хустинку з якоїсь висушеної тканини, можливо, легеневої. Чиясь сентиментальна рука причепурила всю композицію блідо-рожевим мереживом і вивела на шовковій стрічці красивим письмом: «Чи варто сумувати за марнотою світу цього?». Тож навряд, щоб це видовище могло когось надто вразити. Мене ж увесь той спектакль зворушив ще до того, як почався, — здавалося, тут ніжно вшановують не так смерть, як якусь крихітну смертоньку. Як же можна всерйоз померти, ще не народившись?