Ольга Токарчук - Бігуни

Люди виходили з вистави мовчазні й схвильовані, а те, що лишилося від тіла, було милосердно прикрите тією самою тканиною. Але вже за мить, опинившись надворі, де сонце остаточно розігнало хмари, публіка ставала говіркішою, а окремі запрошені — серед яких і ми — рушили до магістрату на спеціальний бенкет, влаштований з цієї нагоди.

Філіп, утім, був мовчазний і похмурий, прекрасні страви, вино й тютюн, здавалося, його геть не цікавили. Та й мені, правду кажучи, було не дуже весело. Помиляється той, хто гадає, буцімто для нас, анатомів, кожен розтин — буденна річ. Часом — як-от сьогодні — у повітрі віє те, що я називаю «істиною тіла», дивне усвідомлення того, що покинуте напризволяще людське тіло, хоч і позбавлене духу, лишається якоюсь інтенсивною цілістю. Воно, ясна річ, мертве. Йдеться радше про сам факт, що воно зберігає свою форму. Адже форма по-своєму жива.

Та вистава Рюйша відкривала зимовий сезон, відтепер у Будинку ваги мали регулярно відбуватися лекції, дискусії, публічні вівісекції тварин — для студентів і всіх охочих. А якщо траплятимуться нові людські тіла, то проводитимуть розтини й інші анатоми. Адже тепер лише Рюйш умів підготувати тіло заздалегідь, навіть — хоч то було майже неймовірним — за два роки до розтину. І лише йому одному літня спека не стояла на заваді.

Коли б я наступного дня не супроводжував Філіпа Фергюйєна у дорозі назад — спершу човном, а потім пішки, — то ніколи б не довідався, що насправді йому докучало. Але й те, що мені довелося почути, видається чудним і дивовижним. Як лікар і анатом я не раз чув про цей феномен, але завжди клав його на карб нервової надчутливості й надто буйної уяви. Проте Філіпа я знав багато років, і ніхто не міг зрівнятися з ним яснотою розуму, спостережливістю й точністю суджень. Інтелект, послуговуючись вдалим методом і спираючись на власні чіткі та ясні ідеї, може здобути правдиві й корисні знання про найменші подробиці світу — саме так він учив нас у тому самому університеті, де п’ятдесятьма роками раніше викладав Декарт. Адже понад усяку міру досконалий Бог, який, власне, й обдарував людей здатністю пізнавати, не може вводити нас в оману; якщо ми користуємося цією здатністю належно, то мусимо бодай колись досягти істини.

Болі почалися через кілька тижнів після операції, приходили вночі, коли тіло розслаблялося й ковзало невиразним узбережжям яви й сну, повним мандрівних тривожних видінь, блукальців, що вешталися сонною свідомістю. Йому здавалося, що його ліва нога затерпла і він конче мусить покласти її зручніше, відчував поколювання у пальцях, неприємний свербіж. Крутився напівпритомний. Хотів поворушити пальцями, але, неспроможний це зробити, прокидався остаточно. Сідав у ліжку, зривав із себе ковдру і придивлявся до болючого місця — воно було приблизно тридцять сантиметрів нижче коліна, над самим зім’ятим простирадлом. Заплющував очі й намагався почухатись, але пальці нічого не намацували, розпачливо шкребли пустку, не даючи Фергюйєнові ніякої полегші.

Якось у розпуці, божеволіючи від болю й свербіння, він устав і тремткими руками запалив свічку. Стрибаючи на одній нозі, переніс до столу посудину з відрізаною ногою — пані Флер, так і не допросившись Філіпа, щоби він відніс ногу на горище, прикривала її квітчастою хусткою. Далі вийняв із посудини кінцівку і при світлі свічки спробував віднайти в ній причину болю. Нога тепер здавалася дещо меншою, шкіра покоричневіла від бренді, але нігті залишалися випуклими й лискучими, Фергюйєнові здалося навіть, що вони виросли. Він сів на підлогу, випростав ноги й приклав відтяту кінцівку до місця під лівим коліном. Заплющив очі й тепер навпомацки знайшов болюче місце. Рука торкнулася холодного шматка м’яса, але біль був деінде.

Він працював над власним атласом людського тіла методично і вперто.

Найперше — розтин. Старанне приготування моделі, щоби було зручно її нарисувати. Потрібно відкрити якийсь м’яз, пучок нервів, кровоносну судину, розпластати препарат у двовимірному просторі, сплощити його до чотирьох напрямів: угору, вниз, ліворуч, праворуч. За допомогою делікатних дерев’яних шпильок усе складне й поплутане він робив прозорим і ясним. І лише після цього виходив, старанно мив і висушував руки, переодягався й повертався з аркушем і графітовим черкачиком, щоби перенести на папір старанно впорядковані тканини.

Він проводив розтини навсидячки, марно намагаючись упоратися з рідинами тіла, які псували виразність картини. Накреслював деталі поквапними штрихами, а згодом, у спокої, ретельно опрацьовував рисунок, кожну подробицю, кожен нерв, кожне сухожилля.