Ольга Токарчук - Бігуни

У «Листах до ампутованої ноги» Філіп намагався доладно й спокійно довести: якщо тіло й душа насправді є одним і тим самим, якщо вони є двома атрибутами нескінченного і всеохопного Бога, між ними мусить існувати якась замислена самим Творцем відповідність. Totam naturam unum esse individuum [16] Уся природа — це один індивідуум (лат.). . Саме це й цікавило його найбільше: як так різні субстанції, як тіло й душа, сполучаються в людській істоті і впливають одна на одну. Яким робом матеріальне тіло може перебувати у зв’язку з невловною душею? Як виникає і звідки береться біль?

Він, приміром, писав:

«Що ж насправді будить у мені біль і сверблячку, коли моя нога від мене відокремлена і плаває в спирті? Ніщо її не муляє, чого б їй затерпати? Жоден подібний біль не має логічного пояснення, а все ж він існує. Ось я на неї дивлюсь і відчуваю в ній, десь у пальцях, нестерпний вогонь, так наче я занурюю ногу в окріп, і це відчуття таке правдиве, таке природне, що досить заплющити очі, щоби побачити в уяві цебрик перегрітої води і власну ногу, занурену в неї по саму кісточку. Торкаюся моєї тілесної, матеріальної кінцівки — цурпалка законсервованої плоті — і не відчуваю нічого. Зате відчуваю щось, чого нема, порожнє місце. Там немає нічого, що могло би бути джерелом сенсацій. Мені болить те, чого нема. Фантом. Фантомний біль».

Останнє словосполучення спершу видавалося йому дивним, але з часом він дедалі частіше його вживав. Окрім того, Філіп детально нотував щораз детальніший розтин ноги. Він розкладав ногу на все дрібніші й дрібніші часточки, аж поки йому не залишилося нічого іншого, як користуватися мікроскопом.

«Тіло — то глибока таїна, — писав він. — Те, що ми так детально його описуємо, зовсім не значить, що ми його пізнаємо. Це наче міркування з книги Спінози, того шліфувальника лінз, котрий доводить до лиску скло задля того, аби ми могли роздивитися кожну річ, і вигадує архіскладну мову, щоб висловити свою думку. Бо сказано: бачити — значить знати.

Я хочу знати, а не вдаватися в логічні умовиводи. Яка користь із міркувань, зовні стягнених обручами просто-таки геометричної логіки? Вони творять лише оману логічної зв’язності, затишного ладу думок. Ось А, далі — Б, ось дефініції, далі — аксіоми й пронумеровані твердження, якісь додаткові тези; така аргументація нагадує старанно виведену гравюру в атласі, чітку й зрозумілу, з елементами, що ретельно позначені літерами. Проте й далі невідомо, як воно все працює».

Попри все, Філіп вірив у силу розуму. Вірив, що його природа — міркування про речі як про необхідні, а не випадкові. Інакше він занапастив би самого себе. Філіп не раз твердив, що мусимо довіряти нашому розумові, адже він даний Богом, — а як же досконалий Бог міг би спорядити нас чимось, що спокушатиме й зводитиме на манівці? Адже Бог не спокусник! Якщо правильно застосовуватимемо потугу свого розуму то врешті-решт зглибимо істину пізнаємо Бога й себе самих, бо ж ми — Його частка, як і все, що Ним сотворене.

Втім, Філіп наполягав, що найвищим різновидом розуму є не логічний, а інтуїтивний. Поклавшись на інтуїцію, ми відразу збагнемо причину й необхідність існування всіх речей. Все, що необхідне, не може бути інакшим. Досить усвідомити це, щоби прийшли полегша й очищення. Нас назавжди полишать тривоги через утрату матеріальних речей, проминання часу старіння й смерть. Таким чином ми запануємо над афектами й осягнемо рівновагу духу.

Треба лише погамувати примітивне бажання ділити всі речі на добрі та злі — так само, як цивілізована людина мусить забути про низькі пристрасті: помсту, пожадливість і жагу володіння. Бог, себто природа, не є ні добрим, ні злим. Не що інше, як невміло використаний інтелект таврує нас афектами. Він вірив, що все наше знання про природу є насправді знанням про Бога. І саме воно визволить нас від туги, розпачу, заздрості й тривоги, які стали нашим пеклом.

Це правда, що він звертався до ноги як до окремої живої істоти, я цього не заперечую. Відділена від нього, вона набула якоїсь демонічної автономності, водночас зберігаючи з рештою тіла болісний зв’язок. Мушу зізнатися, що саме ці фрагменти нотаток найбільше бентежать. Але я певен, що це лише метафора, така собі фігура думки. Він радше мав на увазі, що колишня цілість, хоч тепер і розчленована, далі міцно сполучена, невидним і непоясненним чином. Природа цього зв’язку — таємниця, яку не розкриють жодні мікроскопи.

Проте безсумнівно, що довіряти ми можемо лише фізіології та теології. Ось два стовпи пізнання. Те, що лежить поміж ними, можна не брати до уваги.