Ольга Токарчук - Бігуни

Але найбільше цар уподобав собі Рюйшеву колекцію — сотні препаратів у скляних посудинах, паноптикум людського тіла, розкладеного на часточки, механічний космос органів і тканин.

Його проймав дріж, коли він дивився на людські плоди, від цього приголомшливого видовища годі було відірвати погляд. А ще драматичні, мрійливі композиції з людських кісток, які навіювали на нього приємний меланхолійний настрій. Він мусив мати це у себе.

Посудини старанно повкладали до вимощених клоччям скринь, обв’язали шпагатом і кіньми повезли до порту. Кільканадцятеро моряків цілий день переносили на борт цінний товар. Професор особисто наглядав за завантаженням, лаючись і лютуючи, адже через один необережний рух на його очах уже знищили чудовий зразок акефалії, рідкісний екземпляр, — професор-бо зазвичай не консервував відхилень, йому йшлося насамперед про красу й гармонію тіла. Скляний ковпак розбився, а славетний консерваційний бальзам вилився на брук і просочився поміж каміння. Сам препарат покотився по брудній вулиці, репнувши у двох місцях. На уламку скла лише виднів надпис, старанно зроблений рукою професорової доньки: «Monstrum humanum acephalum». Рідкісний, незвичайний екземпляр. Шкода. Професор загорнув його в хустину і, накульгуючи, поніс додому. Можливо, його ще вдасться якось порятувати.

Сумовите видовище — порожні зали, де колись розташовувалася колекція. Професор Рюйш обвів їх довгим поглядом і зауважив на дерев’яних полицях темніші плями — пласкі проекції тривимірних посудин, острівці серед повсюдної пилюки, самі лише довжина й ширина, жодного натяку на колишній вміст.

Професорові вже майже виповнилося вісімдесят, колекція була доробком тридцяти років його життя, адже розпочав він доволі рано. Його можна побачити на картині такого собі Бакера, як він, маючи всього лише тридцять два роки, читає найкращі лекції з анатомії в місті. Маляреві вдалося вхопити дуже особливий вираз обличчя молодого Рюйша — його впевненість у собі й купецьку спритність. У перспективі видно тіло молодого чоловіка, приготоване до розтину. Воно таке свіже, що здається живим і геть не скидається на труп, шкіра має молочно-рожеву барву, підігнуте коліно нагадує рух людини, яка лягає навзнак і несамохіть затуляє від чужих очей соромітні місцини. Це скараний на шибениці Йорис ван Іперен, злодій. Загорнуті в чорне хірурги тривожно контрастують із цим тілом, засоромленим і безборонним. На картині видно ефект винаходу, який через тридцять років зробив Рюйша багатим, — мікстури, котра дуже довго зберігає тканини свіжими. Мабуть, рідина, в якій зберігалися рідкісні анатомічні препарати — свіжі, наче живі, — мала той самий склад. У глибині душі Рюйш побоюється, що не зможе її відтворити, хоч почувається добре, як ніколи.

Донька професора, цілковито віддана йому п’ятдесятирічна жінка з делікатними руками, прикритими кремовим мереживом, саме організовує дівчат для прибирання. Майже ніхто не пам’ятає, як вона зветься, усі звикли казати «донька професора Рюйша» та «пані». Так до неї звертаються служниці. Але ми пам’ятаємо її ім’я — Шарлотта. Вона має право підписувати замість батька документи, і підписи розрізнити неможливо. Попри свої делікатні руки, мережива й глибокі знання з анатомії, вона не ввійде до історії разом із батьком. Людська пам’ять та підручники не обдарують її безсмертям. Її переживуть навіть препарати, що їх вона готувала так самовіддано й анонімно. Усі ці гарненькі крихітні зародки, що коротають своє тихе райське життя в золотавій рідині, у воді Стіксу. Деякі з них, коштовні й рідкісні, як орхідеї, мають додаткову пару рук чи ніг — її, на відміну від батька, зачаровує все недосконале й незугарне. Мікрокефали, яких їй вдавалося виторгувати у повитух. У хірургів вона купувала велетенські пантаґрюелівські кишки. Провінційні медики пропонували доньці професора Рюйша різні дивовижні нарости, п’ятиногих телят, мертві зародки сіамських близнюків. Але найбільше вона завдячувала міським акушеркам. Шарлотта була доброю клієнткою, хоч і вміла торгуватися.

Батько передав справу її братові Генрикові — це він зображений на портреті, намальованому через тринадцять років після того першого, що його Шарлотта бачить щоразу, коли сходить униз. На ньому батько, вже зрілий чоловік зі старанно підголеною іспанською борідкою, в перуці. Його рука, озброєна цього разу хірургічними ножицями, занесена над розтятим тілом немовляти. З-поміж широко розкритих черевних оболонок видно уклад нутрощів. Шарлотті немовля асоціюється з улюбленою лялькою, що мала порцелянове личко і ганчір’яний тулуб, набитий тирсою.