Ольга Токарчук - Бігуни

Вона не вийшла заміж, що було сприйняте як належне — адже вона весь свій час віддавала батькові. Не буде ніяких дітей, крім отих гарненьких, блідих, занурених у спирті.

Вона завжди шкодувала, що віддали заміж Рахиль, сестру, з якою вона працювала над препаратами. Втім, Рахиль більше вабило мистецтво, ніж наука. Вона не хотіла вимочувати рук у формаліні, її нудило від запаху крові. Зате вона оздоблювала посудини для препаратів рослинними мотивами. Вигадувала композиції з кісток, особливо отих найдрібніших, і давала їм хитромудрі назви. Потім переїхала разом із чоловіком до Гааги, а Шарлотта лишилася сама. Братів не беремо до уваги.

Водила пальцем по дерев’яних полицях, залишаючи слід. За мить усе змиють ганчірки дівчат-служниць. Їй дуже шкода колекції, вона віддала їй усе своє життя. Відвертає обличчя до вікна, щоби служниці не помітили сліз, і бачить звичайний міський рух. Побоюється, що там, на далекій Півночі, нікому буде належно подбати про посудини. Лак, яким ущільнено накривки, через випари розчину іноді втрачає щільність, і спирт випаровується. Вона детально описала це все латиною у довгому листі, долученому до колекції. Але чи читають вони там латину?

Цієї ночі вона не засне. Тривожиться так, неначе висилає власних синів у подорож до далеких університетів. Проте з досвіду знає, що найкращими ліками на тривогу є робота, робота сама по собі, що є і насолодою, і винагородою. Вгамовує пустотливих дівчат, які побоюються її суворої постави. Певно, гадають, що такі, як вона, йдуть просто до неба.

Але навіщо їй небо? Що цікавого у небі анатомів? Воно сутінне й нудне, там стоять гуртиками довкола розтятих людських тіл самі чоловіки — в темних костюмах, що ледь вирізняються на тлі довколишнього мороку. На їхніх обличчях, дещо ясніших через відблиск білих комірців, вимальовується задоволення, ба навіть тріумф. Шарлотта — самітниця, люди їй байдужі. Тож її мало обходять поразка та успіх. Вона гучно покашлює, щоб трохи себе підбадьорити, і, здіймаючи подолом хмарку пилу, виходить геть.

Але не йде додому, її тягне в інший бік, до моря, до порту, за мить вона помічає здалеку високі стрункі щогли кораблів Вест-Індської компанії; вони стоять на рейді, довкола них крутяться невеликі човни, які довозять із порту товари. Бочки й пакунки мають штемпель торгової компанії «VOC». Напівголі, лискучі від поту, осмалені чоловіки зносять трапами ящики з перцем, гвоздикою та мускатним горіхом. Солоний і рибний запах моря тут приправлений корицею. Шарлотта йде набережною, аж поки звіддалік добачає трищогловий царський корабель. Минає його швидко, навіть не глянувши на нього, не намагаючись уявити, як колекція стоїть у якомусь темному і брудному, просмерділому рибою трюмі, як її торкаються якісь чужі руки, як вона змушена буде провести там багато днів, без світла, захована від людських очей.

Вона пришвидшує крок і дістається доків, де видно, як готуються до плавання кораблі, які небавом вирушать до данських і норвезьких морів. Ці судна дуже різняться від тих, що належать Компанії, — струнких, яскраво пофарбованих, із галіонами у вигляді сирен і міфічних героїв. А ці — прості, примітивні...

Вона стає свідком сцени вербування. Двоє службовців у чорних костюмах і русявих перуках сидять за столом на набережній, а перед ними — чималий гурт охочих. Це все рибалки з довколишніх сіл, обдерті, зарослі, немиті від Великодня, з довгастими головами.

Їй спадає на думку божевільна ідея: вона могла б переодягтись у перші-ліпші чоловічі лахмани, намастити плечі смердючою олією, трохи замурзати нею обличчя, обстригти волосся і стати у цій черзі. Час милосердно затирає різниці між чоловіком і жінкою, а Шарлотта знає, що вона некрасива, що зі своїми вже трохи обвислими щоками, з вустами в дужках двох зморщок цілком могла б удати з себе чоловіка. Немовлята й старі люди однакові з вигляду. Що ж її стримує? Важка сукня, безліч спідниць, незручний білий чепець, який міцно стискає її ріденьке волосся, старий пришелепкуватий батько з його нападами хтивості, коли він кістлявим пальцем пересуває в її бік по стільниці монету на утримання дому? Який у своєму старанно маскованому божевіллі вже вирішив, що вони починають усе наново — їй слід приготуватися. Що протягом кількох років вони відтворять колекцію, заплатять акушеркам, щоби ті пильнували й не проґавили жодних пологів чи викидня.

Вона могла би піти до вербунку завтра — Компанія, кажуть, потребує моряків. Сіла б до одного з тих човнів і попливла до Тесела, де стоїть увесь флот. Кораблі Компанії череваті, з роздутими боками, присадкуваті, щоби до трюмів помістилося якнайбільше шовку, порцеляни, килимів і приправ. Їм пасували б ще великі роти — зажерливі, наче качині дзьоби. Була б звичайним матросом, ніхто б і не здогадався; вона досить висока і гарної будови тіла, перса стискала б полотняною перев’яззю. А коли б і з’ясували — то що ж? Десь там, у відкритому морі, по дорозі до Індії, що б вони їй зробили? Щонайбільше висадили б її у якомусь цивілізованому місці, приміром, у Батавії, де — як вона бачила на гравюрах — мавпи бігають зграями і висиджуються на дахах будинків, а фрукти можна їсти всенький рік, як у раю, і так тепло, що ніхто й не знає ні про які панчохи.