Ольга Токарчук - Бігуни

Вона сідає на ліжку, випрямившись; між персами її лоскоче крапля поту, нічна сорочка липне до тіла, ніби стара шкіра-линовище, яку небавом доведеться скинути. Аннушка дослухається в темряві й чує з кімнати Пєті тихе скиглення. Ще трохи шукає ногами капці, але врешті здається. Босоніж біжить до сина. Бачить, як поруч ворушиться темна людська фігура, зітхає.

— Що таке? — безтямно питає чоловік і мляво опадає на подушку.

— Нічого. Пєтя.

Вона запалює невеличку лампу в синовій кімнаті й одразу бачить його очі. Вони цілком притомні, дивляться на неї з темних видолинків, старанно вирізьблених на його обличчі світлом. Торкається його чола, механічно, як завжди. Чоло не гаряче, але липке від поту, прохолодне. Обережно садить хлопця в ліжку і масує йому спину. Синова голова опадає на її плече. Аннушка відчуває запах його поту, розпізнає в ньому біль, вона вже цього навчилася; Пєтя інакше пахне, коли йому боляче.

— Витерпиш до ранку? — питає його пошепки, ніжно, заразом усвідомлюючи, яке це дурне запитання. Чого б йому терпіти? Навіщо? Бере пластину піґулок з нічного столика, вилущує одну і вкладає хлопцеві до вуст. Далі — склянка з теплуватою водою. Хлопчик п’є, захлинається, тож за мить вона дає йому попити ще раз, обережніше. Піґулка от-от подіє, вона кладе безсиле тільце на правий бік, підгинає коліна під живіт — їй здається, що так йому буде найзручніше. Лягає біля нього на край ліжка і притуляє голову до його худої спини. Чує, як повітря перетворюється на подих, як наповнює легені й виходить у ніч. Чекає, поки цей процес стане ритмічним, легким, автоматичним, а потім встає і навшпиньках вертається до ліжка. Їй хотілося б спати в синовій кімнаті, як було раніше, поки не повернувся чоловік. Так було краще, вона була спокійнішою, засинаючи й прокидаючись з обличчям, повернутим до сина. Не треба було щовечора розкладати двоспального подружнього дивана. Стояв би й досі собі порожній. Але чоловік — то чоловік.

Він повернувся чотири місяці тому, після двох років відсутності. Повернувся в цивільному одязі, тому самому, в якому пішов, тепер уже трохи старомодному, хоча, здавалося, геть не ношеному. Вона понюхала — не пахнув нічим, хіба що ледь-ледь вологою, отим духом безруху, наглухо замкнутого складу.

Він повернувся інакший, вона відразу це помітила, і досі цим інакшим залишався. Першої ночі обстежила його тіло — воно теж було інакше, твердіше, більше, м’язистіше, але якесь дивовижно слабке.

Намацала шрами на плечі й у волоссі, яке помітно порідшало й посивіло. Долоні стали масивнішими, пальці потовщали, так, наче він працював фізично. Вона поклала його руку на свої оголені перса, але рука лежала нерішуче. Намагалася дотиками схилити його до любові, але він лежав так тихо, дихав так мілко, що їй навіть стало трохи соромно.

Ночами він прокидався з якимось горловим диким криком, сідав у потемках, а потім вставав і йшов до домашнього бару, щоби налити собі горілки. Коли повертався, вона відчувала його фруктовий, яблучний подих. Тоді він просив її: «Торкайся мене, торкайся».

— Розкажи мені, як там було, тобі полегшає, розкажи, — шепотіла йому на вухо, спокушала гарячим подихом.

Але він не розповідав.

Поки вона доглядала за Пєтею, чоловік ходив помешканням у смугастій піжамі, пив каву — справжнісіньку смолу, — і дивився на будинки за вікном. Потім зазирав до синової кімнати, ставав біля хлопця навпочіпки й намагався налагодити з ним хоч якийсь контакт. Далі вмикав телевізор і засував цупкі штори, від яких денне світло ставало хворим, густим, лихоманковим. Одягався лише близько полудня, коли до Пєті мала прийти няня, та й то не завжди. Іноді просто зачиняв двері, так що звук телевізора розмивався, перетворювався на докучливе шемрання, волання до світу, яке втратило щонайменший сенс.

Гроші надходили регулярно щомісяця. До того ж немалі — вистачало на ліки для Пєті, на новий, рідко вживаний візок, на няню.

Сьогодні вона не клопотатиметься сином, у неї вихідний. От-от приїде свекруха. Хто зна, до кого вона радше приїжджає — до сина чи до внука. І про кого вона піклуватиметься ніжніше й чуйніше. Поставить біля порога картату пластикову торбу і вийме з неї халат і капці — домашній спецодяг. Зазирне до синочка, запитає його про щось, а він, не відриваючи очей від телевізора, відповість «так» або «ні». На цьому все, чекати більше нічого, тож вона піде до внука. Треба його вмити й нагодувати, поміняти просяклу потом і сечею постіль, дати ліки. Потім завантажити білизну до прання і взятися за готування. Далі — забава з дитиною. Якщо гарна погода, хлопчика можна винести на балкон, хоча звідти мало що видно: самі багатоповерхівки, схожі на великі сірі коралові рифи висохлого моря, заселені рухливими організмами, сперті на тьмяний горизонт великого міста, колосальної Москви. Втім, погляд хлопчика завжди мандрує до неба, застигає на підчеревинах хмар і мандрує за ними до межі обсягу зору.