Ольга Токарчук - Бігуни

Аннушка вдячна свекрусі за той один день на тиждень. Виходячи, цілує її в м’яку шовковисту щоку, мимохідь. Оце й усі їхні зустрічі, завжди у дверях, за мить вона збігатиме сходами вниз — з кожною сходиною легша. Попереду цілий день. Проте вона не присвятить його собі, ні — вона залагодить кілька справ. Оплатить рахунки, піде до крамниці, візьме рецепти для Пєті, поїде на кладовище і врешті рушить на протилежний кінець цього велетенського нелюдського міста, аби посидіти в темряві й поплакати. Все це триває довго, всюди затори, тож вона, затиснута між людьми, дивиться крізь шибки автобуса на великі авта з затемненими вікнами, які завиграшки, без жодних зусиль, якимось диявольським чином рухаються вперед, хоч усе довкола стоїть. Дивиться на сквери, повні молоді, на базарні ятки, де торгують дешевим китайським товаром.

Вона завжди пересідає на Київському вокзалі і там, підіймаючись із підземних платформ, минає цілий натовп людей. Проте ніхто так не привертає її уваги, ніхто не бентежить її так, як одна дивна постать, що стоїть біля виходу, на тлі благенької огорожі, що оточує розкопані фундаменти якоїсь розпочатої будови, огорожі, обклеєної рекламою так густо, що здається, ніби вона кричить.

Та жінка ходить колами по смузі нічийної землі, поміж муром і нещодавно вимощеним тротуаром, стежачи за нескінченним походом людей і доповнюючи своєю присутністю цю вервечку втомлених метушливих перехожих, які здебільшого перебувають на півдорозі додому або на роботу й от-от змінять засіб пересування, пересівши з метро на автобус.

Вона вбрана не так, як усі — на ній безліч речей: штани, поверх них кілька спідниць, але дібраних так, що одна стирчить з-під іншої, шарами. Те саме й угорі, де сила-силенна сорочок, ватянок, жилеток. Поверх усього — сіра стьобана фуфайка, вершина вишуканої простоти, відлуння далекого східного монастиря чи трудової колонії. Усе те вкупі має якийсь естетичний сенс, воно навіть подобається Аннушці, здається, ніби кольори старанно дібрані, втім, цілком можливо, що то не людський вибір, а от-кутюр ентропії — вицвілих барв, пошарпаних тканин, розпаду й тління.

Проте найчудніший вигляд має голова: вона щільно обмотана плахтою матерії й привалена шапкою-вушанкою, обличчя затулене так, що видно тільки губи, з яких безперестанку вириваються прокльони. Це видовище таке приголомшливе, що Аннушка навіть не силкується розібрати, що вона там говорить поміж лайкою. І ось тепер вона знову минає її, наддаючи ходу, боячись, щоб жінка її не зачепила, щоби в потоці злісних слів не виринуло її ім’я.

Стоїть приємна груднева погода, тротуари сухі й прибрані від снігу, взуття зручне. Аннушка не сідає до автобуса, а переходить пішки міст і чимчикує вздовж кількасмугової магістралі, почуваючись так, ніби йде набережною великої ріки, позбавленої мостів. Її тішить цей похід, плакати вона буде аж у своїй церкві, у темному кутку, де вона завжди уклякає і стоїть у цій незручній позі доти, доки її ноги цілком затерпають, і вона досягає наступного етапу після закам’яніння, печії й болю — великого ніщо. А тепер вона надягає торбинку через плече і міцно тримає пластиковий пакет, із якого стирчать такі самі пластикові квіти на цвинтар. Намагається ні про що не думати, особливо про місце, звідки вона вирушила. Вже підходить до найбагатшої частини міста, де зорові є за що зачепитися, — тут повно крамниць, у яких худі гладенькі манекени байдуже демонструють найдорожче вбрання. Аннушка спиняється, щоби порозглядати дамську торбинку, розшиту мільйоном намистин, — справжнє диво. Врешті-решт дістається спеціалізованої аптеки, де мусить вистояти своє у черзі. Зате отримає потрібні ліки. Даремні ліки, які лише приглушують симптоми.

У ятці купує мішечок пиріжків і з’їдає їх, присівши на лавку у скверику.

У її невеличкій церкві — сила-силенна людей, туристи. Молодий піп, який зазвичай метушиться у церкві, наче купець серед товару, цього разу не має часу — оповідає туристам історію споруди та іконостаса. Наспівно виголошує добре завчену лекцію, його голова, посаджена на тонке високе тіло, випинається понад гуртом слухачів, його гарна ясна борода нагадує чудернацький німб, що зсунувся з голови й опав на груди. Аннушка, задкуючи, виходить — як же молитися й плакати в товаристві туристів? Вона чекає й чекає, але входить наступна група, тож Аннушка вирішує знайти інше місце для своїх сліз — трохи віддалік стоїть іще одна церква, маленька й стара, переважно зачинена. Якось вона туди зайшла, але їй не сподобалося — холод і важкий запах вогкого дерева.