Ольга Токарчук - Бігуни

Але зараз не час вередувати, вона мусить знайти собі місце, щоби нарешті поплакати, місце затишне, але не порожнє, де мусить учуватися присутність когось, хто більший за неї, великих розпростертих обіймів, що тремтять життям. Аннушка мусить відчувати на собі чийсь погляд, відчувати, що її плач бачить хоча б хтось, що вона не говорить у пустку. Хай то будуть намальовані на дереві очі, завше розплющені, очі, що ніколи не втомлюються, безконечно спокійні, хай вони будуть її незрушними свідками.

Вона бере три свічки і кидає монети до скриньки. Перша — за Пєтю, друга — за мовчазного чоловіка, третя — за свекруху в синтетичному халаті. Запалює їх від інших нечисленних свічок і знаходить собі очима місце з правого боку, у темній ніші, так, щоби не заважати старим жінкам-молільницям. Тричі розмашисто хреститься, відкриваючи цим жестом свій ритуал плачу.

Проте коли вона підносить очі до молитви, з мороку їй являється інше обличчя — великий лик тьмяної ікони. Квадратний шматок дерева, що висить майже під самим куполом церкви, а на ньому — просте обличчя Христа, намальоване відтінками коричневого й сірого. Темний лик на темному тлі, без жодного німба, без вінця, лише розпломенілі очі, що дивляться просто на неї, так, як вона того й хотіла. Але Аннушці йшлося не про такий погляд, вона сподівалася ласкавих очей, повних любові, а ці її знерухомлюють, гіпнотизують. Її тіло мізерніє під цим поглядом. Він прибув сюди лише на мить, вилився під це склепіння з найтемніших глибин — там місце Бога, там він ховається. Тому Богові не потрібне ніяке тіло, він має лише обличчя, з яким вона зараз мусить стати віч-на-віч. Цей погляд пронизує, врізається болісним свердлом у її голову, продирається в мозок. То могло би бути обличчя не месії, а потопельника, який, утім, не помер, а лише сховався від усюдисущої смерті під водою, а тепер незбагненні течії витягують його на поверхню. І він, як ніколи свідомий і притомний, каже: ось я, дивись. Але вона не хоче дивитися, опускає очі; вона не хоче знати, що Бог слабкий і може програти, що його прогнали й тепер він вештається смітниками світу, ховається в його смердючих безоднях. Безглуздо плакати, тут не місце для сліз. Цей Бог не допоможе, не скріпить, не потішить, не очистить, не порятує. Потопельник дивиться на її тім’я; вона чує буркотіння, далекий підземний грім, вібрації під основами церкви.

Це все тому, що вона сьогодні майже не спала, майже нічого не їла. Їй просто недобре. Сльози не ллються, після них зосталися висохлі русла.

Вона зривається з місця й виходить. Випроставшись, іде до метро.

Їй видається, ніби вона щось пережила, щось пройшло крізь неї, щось напружило її всередині, наче струну, так, що вона видала чистий звук, не чутний нікому. То був звук тихий і призначений для її тіла; короткий концерт у ламкій оркестровій мушлі. Втім, вона ще наслухує, її увага цілком звернена досередини, але чує лише пульсування власної крові.

Ескалатор з’їжджає донизу, їй здається, ніби це триває нескінченно, одні вниз, інші нагору. Зазвичай погляд легко ковзає обличчями, але зараз очі Аннушки, вражені тим видовищем, затримуються на кожній зустрічній людині, кожне обличчя — наче ляпас, важкий і лункий. Ще мить, і вона цього не витримає, затулить собі обличчя, як та пришелепкувата з вокзалу, і так само почне вигукувати прокльони.

— Змилуйся, змилуйся наді мною, — шепоче вона й стискає пальцями поруччя, яке рухається швидше, ніж сходи. Якщо Аннушка зараз же його не відпустить — упаде.

Вона бачить мовчазне людське мурашиння, що з’їжджає вниз, стиснуте плечима, злютоване. Кожен, ніби по ниточці, пересувається до свого дому десь на далеких периферіях міста, на одинадцятому поверсі, де можна натягти ковдру на голову й провалитися в сон, зшитий з клаптиків дня і ночі. Вранці сон не минає, клаптики укладаються в колажі, плями, деякі комбінації дуже дотепні, здається, ніби хтось їх старанно продумав.

Вона бачить тонкість плечей, тендітність повік, пливку лінію губ, яку легко викривлює гримаса, бачить, якими слабкими є руки, як легко підгинаються ноги — ними не дійти до жодної цілі. Бачить серця — як вони рівномірно б’ються, одні швидше, інші повільніше. Звичайний механічний рух. Торбинки легенів нагадують брудні пакети, вона чує шарудіння подиху. Одяг став прозорим, усе перебуває на порозі ентропії. Наші вбогі бридкі тіла — це матерія, призначена на переробку, геть уся.

Ескалатор везе всі ці істоти просто у прірву, в пекельну безодню, ось очі церберів у засклених будках біля виходу з ескалаторів, ось підступний мармур, колони, величезні статуї демонів — одні з серпом, інші зі снопом колосся. Схожі на стовпи ноги, руки велетів. Трактори, ці пекельні машини, тягнуть гострі зубаті знаряддя тортур, завдаючи землі незагойних ран. З усіх боків збиті в гуртики люди, що благально підносять руки, їхні роти розчахнуті криком. Страшний суд відбувається тут, у підземеллях метро, освітленого кришталевими люстрами, що відкидають жовте мертвотне світло. Суддів, щоправда, не видно, але повсюди відчувається їхня присутність. Аннушці хочеться повернути й побігти вгору, супроти течії, але сходи її не пропустять, вона мусить з’їхати донизу, порятунку нема. Вуста підземних потягів розкриються з сичанням, і її засмокчуть похмурі тунелі. Але ж безодня — всюди, навіть на одинадцятих і сімнадцятих поверхах хмародерів, на вершечках телевеж, на кінчиках антен. Від неї не втечеш. Чи не про це кричала поміж прокльонами та божевільна?