Ольга Токарчук - Бігуни

Вона пересідає з потяга до потяга, боячись, що хтось її помітить, упіймає за руку, струсне або — що найгірше — десь замкне. Іноді просто переходить на інший бік перону, подеколи змінює станцію, мандруючи ескалаторами й ніколи не читаючи написів, цілковито вільна. Їде, скажімо, на Чисті Пруди, пересідає з Сокільницької на Калузько-Ризьку й рухається до Медведкова, щоби згодом повернутися на інший кінець міста. Затримується в туалетах, щоб трохи причепуритися — не тому, що має таку потребу (правду кажучи, не має), але щоб нечупарністю не привернути до себе увагу однієї з тих церберок, які в засклених будках стережуть ескалатори. Вона підозрює, що ті навчилися спати з розплющеними очима. В кіоску купує прокладки, мило, найдешевшу зубну пасту й щітку. Ціле передобіддя дрімає, їздячи Кільцевою лінією. Ввечері підіймається ескалатором, щоб перевірити, чи нема перед вокзалом закутаної. Ні, немає. Надворі холодно, ще холодніше, ніж учора, тож вона з полегшенням повертається під землю.

Наступного дня закутана на своєму місці, похитується на штивних ногах і вигукує нерозбірливі прокльони. Аннушка стає так, щоби жінка могла її бачити, — з протилежного боку проходу, але та, вочевидь, її не помічає, занурена у свої голосіння. Врешті Аннушка, скориставшись тим, що прохід на мить порожніє, стає прямо навпроти неї.

— Ходи, куплю тобі булку.

Жінка завмирає, вирвана зі свого трансу, розтирає руки в рукавицях, притупує, як продавчиня на базарі, промерзла до кісток. Ідуть разом до кіоску. Аннушка щиро рада її бачити.

— Як ти звешся? — питає вона.

Жінка, зайнята булкою, лише знизує плечима. Проте через мить, усе ще жуючи, каже:

— Ґаліна.

— А я — Аннушка.

Ось і вся розмова. Насамкінець, коли мороз знову жене їх у бік вокзалу, Аннушка ще питає:

— Ґаліно, де ти спиш?

Закутана велить їй вночі, коли зачинять метро, прийти під кіоск.

Цілий вечір Аннушка їздить однією й тою самою лінією і байдуже розглядає своє обличчя, віддзеркалене в шибці на тлі темних стін підземних тунелів. Вона впізнає вже принаймні двох людей. Не наважилася б до них заговорити. З одним із них їхала кілька станцій — високий худий чоловік, нестарий, можливо, навіть молодий, важко сказати. Його обличчя прикривала ріденька світла борода, довга, аж до грудей. На чоловікові картуз — звичайна затягана кепка-ленінка, — довгий сірий плащ із набитими чимось кишенями і споловілий наплічник. Доповнюють гардероб високі шнуровані черевики, а з-під них вистромлюються плетені вручну шкарпетки, які щільно стягують холоші коричневих штанів. Він, здається, ні на що не зважає, їде, занурений у свої думки. Жваво вибігає на перон станції, ніби прямує до якоїсь чіткої, хоч і далекої, цілі. Аннушка ще двічі бачила його з перону; одного разу він спав у якомусь геть порожньому потязі, який, здається, вже їхав на нічний спочинок; удруге теж дрімав, спершись чолом об шибку, його подих вичакловував на склі туманець, який затуляв половину його обличчя.

Другим, кого запам’ятала Аннушка, був дід. Ходить, шкутильгаючи. Підпирається паличкою, точніше, костуром — товстим дрючком, загнутим на кінці. Входячи до вагона, мусить однією рукою триматися за двері. Переважно йому хтось допомагає. Пасажири, хоч і нерадо, але поступаються йому місцем. Зовні скидається на жебрака. Аннушка намагається його вполювати, як раніше впіймала закутану. Але все, що їй удається, — це трохи проїхати з ним в одному вагоні. Вона стоїть перед ним півгодини, вона вже вивчила напам’ять кожну рисочку на його обличчі й одязі. Але не наважується заговорити. Чоловік стоїть, схиливши голову й не зважаючи на те, що діється довкола. Потім натовп людей, що вертають з роботи, захоплює її з собою. І вона дозволяє, щоби її поніс теплий струмінь запахів і дотиків. Виривається з нього вже на виході зі станції, підземелля наче виплюнуло її з себе, як чужорідне тіло. Тепер, щоби повернутися назад, їй доведеться купувати квиток, а гроші от-от закінчаться.

Чому вона їх запам’ятала? Певно, тому, що вони якісь наче статичні, тобто рухаються, але інакше, повільніше. Решта — то ріка, течія, вода, що перетікає з місця на місце, творячи коловерті й хвилі, але всі ці швидкоплинні форми зникають, і ріка про них забуває. А ці рухаються супроти течії, тому їх добре видно. На них не поширюються закони ріки. Здається, це в них так вабить Аннушку.

Метро зачиняють, і вона чекає біля бічного входу на закутану. Коли надій майже не лишається, та врешті приходить. Її повіки прикриті, через численні шари одягу її постать нагадує бочечку. Наказує Аннушці йти слідом за нею, і та слухняно рушає. Вона дуже втомлена, просто виснажена, і, правду кажучи, дуже радо присіла б де завгодно. Вони проходять кладкою понад ровами, минають бляшану огорожу, обклеєну плакатами, і сходять у підземний перехід. Невдовзі йдуть вузьким коридором, тут приємне тепло. Жінка вказує Аннушці місце на підлозі, і вона лягає, не роздягаючись, а за мить провалюється в сон. І вже засинаючи, — саме так, як їй хотілося, без жодних думок, глибоко, — бачить під повіками картинку, яка майнула щойно, коли вона йшла коридором.