Ольга Токарчук - Бігуни

Темна кімната, а звідти відчинені двері в сусідню, світлішу. У ній — стіл, довкола якого сидять люди. Руки лежать на стільниці, спини випростані. Сидять і дивляться одне на одного мовчки й нерухомо. Аннушці здається, що серед них — той чоловік у картузі-ленінці.

Аннушка міцно спить. Її ніщо не будить, жодного шурхоту, жодного схлипу з-за стіни, поскрипування ліжка чи шуму телевізора. Вона спить, наче брила, об яку розбиваються вперті хвилі, наче повалене дерево, що поростає мохом і грибовинням. І лише перед самим прокиданням їй сниться смішний сон — наче вона бавиться кольоровою косметичкою, на якій намальовані слоники й кішки; вона обертає її в руках. А потім зненацька впускає, але косметичка не падає, висить між її руками в повітрі, і Аннушка розуміє, що може гратися нею, не торкаючись. Що вона рухає її силою думки. Це дуже приємно, це дарує таку радість, якої вона не відчувала давно, мабуть, із дитинства. Тож вона прокидається з гарним настроєм і виявляє, що то зовсім не якийсь покинутий робітничий гуртожиток, як вона гадала, а звичайна котельня. Ось чому тут так тепло. А вона спить на картонках, розкладених біля купи вугілля. На клапті газети лежить чвертка доволі черствого хліба і добрячий шмат сала, натертого гострою паприкою. Вона здогадується, що це від Ґаліни, але не торкається їжі, перш ніж їй вдається справити потребу в обдрипаному туалеті без дверей і помити руки.

Ох, як це добре, як добре — пірнути у натовп, який поволі розігрівається. Пальта й шуби пахнуть чимось домашнім — жиром, ополіскувачем, солодкими парфумами. Аннушка минає турнікет і рушає з першою хвилею. Цього разу це Калінінська лінія. Стоїть на пероні і вже за мить відчуває, як потяг, наближаючись, штовхає поперед себе тепле підземне повітря. Двері відчиняються, і ось вона вже всередині, затиснута поміж тілами так, що триматися нема потреби. Коли потяг завертає, вона піддається цьому рухові, хитається, наче травина серед травин, наче стеблина збіжжя серед інших стеблин. На наступній станції пасажири ще сідають, хоч здавалося, ніби сюди годі втиснути сірника. Аннушка примружується і почувається так, ніби її тримають на руках, ніби зусібіч її обіймають і заколисують лагідні руки. На одній зі станцій більшість людей зненацька виходить, і доводиться знову триматися на власних ногах.

Коли вагон, наближаючись до кінцевої станції, майже цілком порожніє, вона помічає газету. Спершу дивиться на неї з осторогою — можливо, вона вже геть розучилася читати, — а потім бере до рук і стривожено гортає. Читає, що якась модель померла від анорексії, і влада серйозно роздумує, чи не варто заборонити виходити на подіум надто худим дівчатам. Ще читає про терористів — знову попереджено замах. У помешканні виявили тротил і детонатори. Про те, що дезорієнтовані кити викидаються на пляжі й помирають. Що поліція вистежила в Інтернеті банду педофілів. Що варто сподіватися похолодання. Що мобильность становится реальностью.

Щось із тією газетою не так, певно, вона якась фальшива, підроблена. Кожне речення — болісне, нестерпне. Аннушці на очі навертаються сльози, і ось уже великі краплі скапують на газету. Неякісний папір одразу всотує їх, як вимочка.

Там, де метро виїжджає на поверхню, Аннушка притуляє обличчя до шибки й дивиться. Місто має всі відтінки попелу, від брудної білини аж до чорного. Складається з прямокутників і безформних брил, із квадратів і плетива ліній. Вона стежить поглядом за високовольтними лініями й кабелями, потім розглядає дахи, рахує антени. Заплющує очі. Розплющує їх, і виявляється, що світ тим часом перестрибнув з одного місця на інше. Перед самим смерканням, минаючи вкотре те саме місце, бачить, як на мить, на кілька хвилин призахідне сонце прориває біле клубовиння хмар і заливає будинки червоним сяйвом, самі лише вершечки, найвищі поверхи. Здається, ніби спалахнули величезні смолоскипи.

Потім вона сидить на пероні під великою рекламою. З’їдає рештки сніданку. Миється в туалеті й повертається на своє місце. От-от почнуться години пік. Ті, що вранці їхали в один бік, незабаром вирушать у протилежний. Перед нею зупиняється потяг — добре освітлений і майже порожній. У цілому вагоні лише одна людина — той чоловік у кашкеті. Стоїть, прямий, як струна. Потяг рушає, і чоловік, ледь похитнувшись, зникає в чорному роті тунелю.

— Я куплю тобі булку, — каже Аннушка до закутаної, і та на мить припиняє похитуватися — здається, ніби вона здатна перетравлювати почуте лише в безруху. Небавом рушає в бік кіосків.