Ольга Токарчук - Бігуни

Колись давно цар намагався перебудувати світ, але зазнав невдачі, і світ потрапив у руки антихриста. Бога — того істинного, доброго — було вигнано зі світу, посудини з Божою силою розбилися, а сама вона розлилася по землі й щезла в її глибинах. Якось, коли Бог промовляв пошепки зі свого сховку, почув його один праведний чоловік, вояк на ім’я Евфемій, і закарбував собі ці слова у пам’яті. Вночі він пожбурив геть карабін, зняв мундир, розмотав онучі й скинув чоботи. Став під небом оголений, яким його Господь Бог сотворив, а потім утік у ліси й, накинувши сяку-таку одежу, почав мандрувати від села до села, несучи ту сумну звістку. Тікайте, покидайте свої доми, йдіть, бігуни, — лише так уникнете пасток антихриста. Будь-який відкритий герць із ним приречений на невдачу. Облиште своє майно, зривайтеся з насиджених місць і рушайте в дорогу.

Бо все, що має своє стале місце у світі, всяка держава, церква, уряд, усе, що втримало форму в цьому пеклі, — все йому прислуговує. Все, що окреслене, відміряне й пронумероване, внесене в реєстр і зв’язане присягою, все, що нагромаджене, виставлене напоказ і опоряджене етикетками. Все, що зупиняє: будинки, крісла, сім’ї, земля, оранка, сіяння й вирощування. Планування, очікування результатів, складання графіків, дотримання ладу. Тому вирости своїх дітей, якщо вже ти їх необачно народила, і рушай в дорогу; поховай батьків, якщо вже вони тебе нерозважливо зродили на світ, — і йди. Тікай далеко, туди, куди не сягає його подих, його кабелі й дроти, антени й хвилі, лишайся невидною для його чутливих приладів.

Хто зупиниться — закам’яніє, хто сповільнить крок, буде приколений, як комаха, його серце простромить дерев’яна голка, його долоні й стопи приб’ють до порога і сволока.

Так загинув той, хто збунтувався. Його впіймали, а тіло прибили до хреста, пришпилили, наче комаху, й виставили перед людські й нелюдські очі, нелюдські ж особливо люблять усілякі вистави; не дивина, що ту виставу щороку грають наново, молячись до мертвого тіла.

Саме тому тирани всілякого штибу, ці слуги пекла, нутряно ненавидять кочівників, саме тому переслідують циган і євреїв, саме тому змушують до осілого життя всіх вільних людей, зв’язуючи адресою — нашим вироком.

Їхня мета — збудувати незрушний лад, у якому плин часу буде вдаваним; зробити дні монотонними й безликими, створити велику машинерію, в якій кожна істота матиме своє місце й рухатиметься за накресленим маршрутом. Установи й контори, печатки, циркуляри, ієрархії й чини, посади, заяви й відмови, паспорти, номери, посвідки, результати виборів, кампанії й перегони, колекціонування, обмін одних речей на інші.

Пришпилити світ за допомогою штрих-кодів, на кожну річ наклеїти етикетку, щоб знали, що то за товар і скільки він коштує. Хай ця чужинська мова лишається незрозумілою людям, хай її читають машини й автомати, хай ночами влаштовують собі у великих підземеллях магазинів читання своєї штрих-поезії.

Рухайся, рухайся. Благословенний, хто йде.

Ваша Високість мовчить — мабуть, через важливі державні справи. Я, втім, не облишаю спроб і знову прошу Вашу Високість змилуватися. Останнього листа я написала до Вашої Високості понад два роки тому й досі не дочекалася відповіді.

Тож повторюю моє прохання.

Я — єдина дитина Анджело Золімана, слуги Вашої Високості, заслуженого для імперії дипломата, людини освіченої й шанованої. Прошу змилуватися наді мною, бо я не матиму спокою, усвідомлюючи, що мій батько, тіло мого батька досі не поховане по-християнському, а стоїть опудалом у Галереї Чудес Природи при дворі Вашої Високості.

Відколи народився мій син, мене морить хвороба, дедалі тяжча. Побоююся, що ця справа така ж безнадійна, як і моя недуга, і мені нічого не вдасться вдіяти. З мого батька після смерті здерли шкіру і зробили з нього опудало, яке зараз належить до колекції Вашої Високості. Ви, Ваша Високосте, відмовили молодій матері, то, можливо, не відмовите матері, яка помирає.

Я відвідала те страшне місце перед тим, як покинути Відень, адже в міжчассі я вийшла заміж за слугу Вашої Високості, пана фон Фойхтерслєбена, військового інженера, якого служба закинула на північні окраїни нашої держави — до Кракова. Я була там і бачила. Можна сказати, що я відвідала мого батька в пеклі, бо я католичка і вірю, що він, позбавлений тіла, не зможе постати на Страшнім суді й воскреснути. Ця віра підказує мені й те, що тіло — хоч що б ми там казали — є нашим найбільшим даром, воно святе.