Ольга Токарчук - Бігуни

Джеймс Кук вирушив у південні моря, щоб спостерігати за проходом Венери понад сонячним диском. Венера відкрила йому не лише свою красу, але й землю, вперше помічену голландцем Тасманом. З його записів моряки знали, що вона має бути десь тут. Щодня вони її виглядали і щодня припускалися тієї самої помилки, вважаючи хмари суходолом. Вечорами розмовляли про таємничий острів, який мусить бути прекрасним, якщо вже ним опікується Венера. Як земля Венери, він мусить мати ще й безліч інших принад, які кожен уявляв по-своєму.

Перший офіцер походив із Таїті і був певен, що той суходіл нагадуватиме його Гаваї — теплий, тропічний, залитий сонцем, оточений довгими, нескінченними пляжами, повний квітів, корисних трав і гарних жінок з оголеними персами. Сам капітан походив із Йоркширу, чим дуже пишався, і, зрештою, був би зовсім не проти, якби тут виявилося так само, як удома. Він роздумував навіть, чи між країнами на протилежних сторонах земної кулі не існує якийсь таємний зв’язок, якась планетарна близькість, подібність — якщо не очевидна й тривіальна, то, в будь-якому разі, глибинна і потайна. Корабельний юнга Нільс Юнґ мріяв про гори — та земля мала бути гористою, вершини мали сягати до неба й бути засніженими, а між ними мали простягатися родючі долини, повні пасовиськ, овець і чистих струмків з фореллю (юнга, мабуть, походив з Норвегії).

Саме він першим побачив Нову Зеландію 6 жовтня 1769 року.

З тієї миті «Індевор» плив уперед, а суходіл виринав із хмар миля за милею. Вечорами капітан Кук зворушено переносив його на папір, креслячи мапи.

Протягом кількох років того картографування вони пережили безліч пригод, які не раз були яскраво описані. Хтось зауважив, що така прекрасна земля не може бути незаселеною, і наступного ж дня над бушем помітили дим. Того самого ранку, коли прибульці почали побоюватися, що на суходолі нелегко буде знайти провіант, і уявили собі войовничих дикунів, вони з’явилися на березі — страхітливі й зловісні. Мали татуйовані обличчя, висолоплювали язики й потрясали списами. Щоб переконливо підкреслити свою перевагу і негайно встановити ієрархію, мореплавці кількох із них застрелили — і дикуни пішли в атаку.

Нова Зеландія була, здається, останньою землею, яку ми собі вигадали.

Томас улітку 1841 року вирушив пішки з рідного Лоуборо до Лісестера на зустріч товариства тверезості — він був великим поборником тверезого розуму. Йти було одинадцять миль. Разом із ним мандрувало ще кілька джентльменів. Під час довгої й виснажливої дороги його навідала чудова ідея (аж дивно, що ніхто раніше до цього не додумався — ось вона, славетна простота геніальності): винайняти наступного разу спеціальний рейс залізниці для всіх неорганізованих мандрівників.

Через місяць йому вдалося організувати першу подорож для кількох сотень осіб (невідомо, чи всі вони їхали на зустріч товариства тверезості). Так виникло перше туристичне бюро.

Ось вони — двоє з тих кухарів, які варять нам дійсність.

Усі мешканці австралійських приморських селищ виходили на берег, тільки-но з’являлася чутка, що якийсь дезорієнтований кит знову виплив на мілину. Люди саможертовно чергували біля нього, поливаючи його ніжну шкіру водою й заохочуючи повернутися в море. Старші жінки в одязі гіпі стверджували, що знають, як це зробити. За їхніми словами, достатньо примовляти до нього: «прийди до мене, мій брате» або «моя сестро». І з заплющеними очима ділитися з ним своєю енергією.

Щодня крихітні фігурки крутилися пляжем, чекаючи припливу, аби вода знову забрала кита у свої глибини. Чіпляли до човнів сіті й намагалися відтягти його силою. Але велетенська тварина перетворилася на безвільний тягар, на тіло, якому цілковито збайдужіло життя. Не дивно, що серед людей чулося слово «самогубство». Прибула також невелика група активістів, які вважали, що тварині треба дозволити померти. Чого б це акт самогубства мав бути лише сумнівним привілеєм людини? Можливо, життя кожної живої істоти має свої чіткі, хоч і не видні на просте око межі, і, переступивши їх, вичерпується саме собою? Тож хай це буде враховане у Хартії прав тварин, яка саме постає в Сіднеї чи Брісбені. Дорогі браття, ми визнаємо ваше право на добровільну смерть.

До кита, що вмирав, з’їжджалися якісь підозрілі шамани й відправляли над ним ритуали, поруч крутилися фотолюбителі й мисливці на сенсації. Вчителька з сільської школи привела сюди свій клас, і діти потім малювали «Прощання з китом».