Ольга Токарчук - Бігуни

Коли вона отримала мейл, то не впізнала відправника, не змогла збагнути, хто ховається під цим іменем і прізвищем, чому звертається до неї, як до давньої приятельки. Ця непам’ять тривала кільканадцять секунд, тепер їй мало б бути за неї соромно. Лист був, на перший погляд, різдвяним привітанням. Прийшов у середині грудня, коли починалися перші спекотні дні. Втім, він явно виходив поза звичайні формули. То було щось наче волання з іншого кінця труби, приглушене, невиразне. Вона не все зрозуміла, деякі речення її стривожили, як оце: «Життя здається мені якоюсь жахливою шкідливою звичкою, з якою віддавна не можеш упоратися. Ти колись кидала палити?». Так, кидала. І це було нелегко.

Кілька днів її не полишала думка про той дивний лист від чоловіка, якого знала тридцять років тому і якого вже геть забула, хоч і кохала колись. Два шалені роки молодості. Відписала чемно й дружньо, в цілком іншому тоні, і відтоді мейли почали приходити щодня.

Ті листи геть позбавили її спокою. Певно, вони розбудили якийсь заснулий фрагмент мозку, де зберігалися ті давні роки, усі ті картини, уривки діалогів, хмарки запахів. Тепер щоразу, коли вона повертала ключ у замку запалення, їдучи автом на роботу, у магнітолі ніби вмикалися ті записи, фільми, зняті примітивною камерою, з вибляклими кольорами чи й зовсім чорно-білі, якісь побутові сценки, переплутані й хаотичні, з якими невідомо, що робити. Ось, наприклад, вони виходять за місто, точніше, містечко, — на пагорби, де проходять високовольтні лінії, і тепер їхнім словам незмінно акомпанує гудіння, наче акорд, що підкреслює важливість цієї прогулянки, низький монотонний звук, напруга, яка ні зростає, ні спадає. Вони тримаються за руки. Це пора перших поцілунків, які годі назвати інакше, ніж дивними.

Їхній ліцей містився у старому прохолодному будинку, де на двох поверхах до широких коридорів рядками поприростали класи. Всі вони були схожі: три ряди лав, а навпроти них — учительський стіл. Укриту темно-зеленою ґумою дошку можна було пересувати вгору-вниз. Обов’язком чергового учня було намочувати перед кожним уроком губку. На стінах висіли чорно-білі портрети чоловіків, лише в кабінеті фізики було одне жіноче обличчя — Марії Склодовської-Кюрі, — яке засвідчувало рівність статей. Ті ряди облич, мабуть, мали нагадувати учням, що школа, попри свою провінційність, лишається членом великої наукової родини, перейняла найкращі традиції й належить до світу, в якому все можна описати, пояснити, довести й підкріпити прикладом.

У сьомому класі вона зацікавилася біологією. Десь знайшла статтю про мітохондрії — може, їй підсунув батько. Про те, що в прадавні часи, в первісному океані вони, вочевидь, були самостійними істотами, яких поглинули інші одноклітинні, і тепер вони змушені працювати на своїх годувальників. Це рабство було санкціоноване еволюцією — і тепер ми саме такі, які є. Такими термінами це все й було там описане: «поглинуті», «змушені», «рабство». Правду кажучи, їй ніколи це не давало спокою. Те, що на початку було насильство.

Вже в ліцеї вона знала, що стане біологом, тому завзято вивчала біологію й хімію. На російській писала записочки з плітками, які однокласники послужливо передавали попід лавки подружкам. На польській страшенно нудьгувала, аж поки в десятому класі не закохалася в хлопця з паралельного класу, який мав таке саме ім’я й прізвище, як і автор мейла, і чиє обличчя вона зараз намагалася пригадати. Тож вона, здається, небагато довідалася про позитивізм і Молоду Польщу.

Її щоденна подорож — це маятниковий рух красиво загнутою кривою, вісім кілометрів узбережжя, туди й назад, із дому на роботу й навпаки. Море в цих подорожах присутнє повсякчас, тож її поїздки можна вважати морськими мандрівками.

На роботі вона припиняла думати про мейли, поверталася до дійсності, в якій не було місця для тьмяних спогадів. Щойно вона виїжджала на шосе, її охоплювало завзяття — стільки цікавих речей її чекають у лабораторії й офісі. Знайомий обрис низького скляного будинку перемикав її свідомість, мозок починав працювати продуктивніше, розганявся, наче добре наоливлений безвідмовний двигун, який завжди привозив її до мети.

Вона працювала у великій програмі з боротьби зі шкідниками — ласками й опосумами, які, необачно завезені сюди людиною, знищували популяції ендемічних видів птахів, пожираючи насамперед їхні яйця.

Група, в якій вона працювала, вивчала дію різних видів отрути на цих невеликих ссавців. Отруту вводили в яйця, які згодом вкладали до спеціальних дерев’яних кліток, розставлених у лісі й буші. Отрута мусила бути швидкою й гуманною, до того ж мала блискавично розкладатися, щоб загиблими тваринами не отруїлися популяції комах. Кришталево-чиста отрута, цілком безпечна для світу, спрямована лише на шкідника, на один-єдиний вид. До того ж вона самознищується, виконавши завдання. Джеймс Бонд екології.