Ольга Токарчук - Бігуни

Над цим вона й працювала. Вона створила таку речовину. На це пішло сім років роботи.

Він звідкілясь про це знав. Певно, вичитав в Інтернеті, там же є все. Якщо тебе нема в Інтернеті, то тебе ніби взагалі немає. Про тебе мусить бути принаймні одна маленька згадочка, хоч би в списку випускників ліцею. Її знайти було неважко, вона ніколи не міняла прізвища. Тож він, мабуть, просто ввів її прізвище в «Ґуґл», і вискочило кілька сторінок — її статті, річний план занять для студентів, діяльність на ниві екології. Спершу їй здалося, ніби йому йдеться саме про це. Тому наївно пустилася в дискусії по мейлу.

Важко було спати в цьому великому трансконтинентальному літаку. Ноги терпнули й напухали. Вона ненадовго западала в дрімоту і прокидалася ще більше дезорієнтованою в часі. Невже ніч може тривати так довго? — дивується спантеличене людське тіло, відірване від землі, від свого місця, де сонце сходить і заходить, а шишкоподібна залоза, це потаємне третє око, ретельно реєструє його рух небом. Нарешті починає світати, і двигуни літака змінюють тон. З тенора, до якого вже звикло вухо, вони переходять у нижчі регістри, баритонові й басові. Велика машина несподівано для неї зісковзує на землю — швидко й спритно. Прямуючи довгим рукавом до будинку аеропорту, вона відчуває, яке тут гаряче повітря, як воно заповзає крізь усі щілини, липке, вологе, як легені навідріз відмовляються його вдихати. На щастя, їй недовго доведеться в ньому перебувати. Наступний літак вирушає приблизно за шість годин, і вона має намір перечекати цей час в аеропорту, дрімаючи, намагаючись зорієнтуватися в часі. Далі, попереду, ще півдоби лету.

Вона часто думала про чоловіка, який надіслав їй того несподіваного мейла. Після того першого приходили наступні, нарешті зав’язалося листування, повне недомовок і здогадок. Таких речей не пишуть прямо, але до людей, з якими колись існував близький тілесний зв’язок, треба виявляти якусь особливу лояльність. Так вона це розуміла. Чи не тому він звернувся саме до неї? Це очевидно. Втрата цноти — це подія одноразова і незворотна, повторити її неможливо — тому-то вона по-своєму маєстатична, хочеш того чи ні, незалежно від усякої ідеології. Вона добре пам’ятає, як це було: короткий гострий біль, надріз, шрам — аж дивно, що спричинений таким безпечним і тупим знаряддям.

Ще вона пам’ятає великі сіро-кремові будинки біля університету, понуру аптеку, в якій завжди горіло світло, незалежно від погоди й пори року, старі коричневі банки зі старанно описаним на етикетці вмістом. Жовті блістери таблеток від болю голови, зв’язані Гумками по шість. Пам’ятає приємні круглясті форми ебонітових телефонних апаратів, переважно чорних чи барви червоного дерева, — у них не було диска, лише невеличка корба, а їхній звук нагадував крихітне торнадо, що закручувалося десь у довгих тунелях кабелів, щоби прикликати жаданий голос.

Дивовижно, що вона так виразно це бачить — уперше в житті. Мабуть, вона починає старіти, адже переважно на старість оживають усі ті закамарки мозку, де старанно записані проминулі події. Досі їй було ніколи міркувати про такі давні справи, минуле здавалося їй невиразною тінню. Нарешті цей фільм пригальмовує, стають помітними деталі — безмежним є людський мозок. Там збереглася навіть її маленька коричнева торбинка, передвоєнна, ще материна, з м’якими стінками з прогумованого матеріалу, з гарним металевим замочком, що нагадував якусь коштовність. Усередині торбинка була гладенькою й прохолодною, і якщо вкласти туди руку, здавалося, ніби там оселилося мертве відгалуження часу.

Другий літак, до Європи, — ще більший, двоповерховий. У ньому летять відпочилі засмаглі туристи, які намагаються заштовхати на багажні полиці ексцентричні сувеніри: високий барабан, оздоблений етнічним візерунком, трав’яний капелюх, дерев’яного Будду. Вона сидить між двома жінками, по самій середині ряду — дуже незручне місце. Опирає голову на сидіння, але знає, що не засне.

Вони приїхали на навчання з одного й того самого містечка, він вивчав філософію, вона — біологію. Щодня після занять зустрічалися, трохи перелякані, загублені у великому місті. Іноді потай відвідували одне одного в гуртожитку, одного разу — тепер вона дуже виразно це пригадує — він навіть дряпався по ринві на другий поверх. Пам’ятає й номер кімнати: 321. Але місто й університет тривали лише рік, вона ще встигла скласти іспити — і виїхала. Батько розпродав свій стоматологічний кабінет за копійки: дантистичне крісло, засклені металеві шафи, автоклави й інструменти. До речі, цікаво, де тепер усе те причандалля? На смітнику? Чи з нього досі злущується кремова фарба? Мати продавала меблі. Не було ні розпачу, ні суму, в тому прощанні з речами була лише тривога, бо ж це значило, що життя доведеться починати спочатку. І батько, і мати були молодшими, ніж оце вона (хоч тоді здавалися їй геть старими), готовими до пригод, байдуже де — у Швеції, Австралії чи на Мадагаскарі, — де завгодно, аби лише подалі від північного гнилуватого клаустрофобного життя в абсурдній і похмурій комуністичній державі кінця шістдесятих. Батько казав, що ця країна — не для людей, хоч це не завадило йому решту життя вмирати від ностальгії. Вона ж хотіла виїхати. Хотіла, як і кожна дев’ятнадцятирічна дівчина, вирушити у світи.