Ольга Токарчук - Бігуни

Певний час вони листувалися, листи від нього приходили в синіх конвертах із марками кольору висівкового хліба. Звісно, вони планували, що колись він приїде туди, де опиниться вона. Він, ясна річ, не приїхав — та й хто би повірив таким обіцянкам? Причин було кілька, і всі вони сьогодні здаються невиразними й дивними: відсутність паспорта, політика, люті зими, в яких застрягаєш, наче в крижаній ущелині, неспроможний ворухнутися.

Одразу після переїзду її почала охоплювати дивна туга. Дивна, бо стосувалася вона речей надто дрібних, щоби за ними сумувати: води, яка збирається калюжами в заглибинах хідника, неонових барв, якими міниться на цій воді розлитий бензин, важких і рипучих старезних дверей, що ведуть на темну сходову клітку. Ще вона сумувала за фаянсовими тарілками з коричневою облямівкою й написом «Społem» [19] Польська кооперативна торгова мережа, заснована на початку XX століття. Особливого розквіту досягла в часи соціалізму. , на яких у студентському барі подавали ліниві вареники, политі топленим маслом і посипані цукром. Згодом та туга просочилась у нову землю, наче розлите молоко, і від неї не лишилося й сліду. Вона закінчила навчання, здобула спеціальність, мандрувала світом. Вийшла заміж за чоловіка, з яким досі разом, і народила близнюків, які й самі невдовзі матимуть дітей. Здається, ніби пам’ять — то шухляда, завалена паперами; деякі з них геть неважливі, такі собі одноразові документи, чеки з пральні, квитанції про купівлю зимового взуття чи тостера, про який уже давно всі забули. Але є й інші, багаторазові, які задокументували не подію, а цілий процес: дитячі медичні картки, студентський квиток, наполовину заповнений щосеместровими печатками, атестат зрілості, посвідчення про закінчення курсів крою та шиття.

У черговому листі до неї він писав, що тепер лежить у лікарні, але вже відомо, що його випустять на свята, і він уже туди не повернеться. Все, що було можливо зробити, вже зроблене, все вивчене й передбачене, тож відтепер він буде вдома. Мешкає під Варшавою, в селі, і тепер лежить сніг, у цілій Європі сильні морози, трапляється навіть, що люди замерзають на смерть. Ще він написав, як називається його хвороба, але польською, тож вона гадки не мала, що це таке, просто не знала польської назви. «Ти пригадуєш, що ми одне одному пообіцяли? — писав він. — Пам’ятаєш останню ніч перед твоїм від’їздом? Ми сиділи на парковому газоні, було дуже гаряче, червень, усі іспити складено на п’ять, і місто, розігріте протягом дня, віддавало тепло, змішане з запахом бетону, неначе пітніло. Пам’ятаєш? Ти принесла пляшку горілки, але ми її так і не подужали. Ми пообіцяли одне одному, що побачимось. Побачимося, хай би там що. І ще дещо зробили — пам’ятаєш?».

Звісно, вона пам’ятає.

Він мав невеличкого складаного ножа в кістяній оправі, і в тому ножі був штопор, яким він щойно відкоркував пляшку (а пляшки тоді закорковували й заливали лаком). І тепер вістрям цього штопора він робить собі на долоні, — здається, між великим і вказівним пальцями, — поздовжню ранку. Вона бере в нього скручене металеве вістря і робить собі те саме. Потім вони торкаються двома краплинками крові, дотикаються скалічинами. Цей романтичний молодечий жест зветься кровним побратимством і, мабуть, походить із якогось модного тоді фільму, а може, з книжок — чи не з «Вінету» [20] «Вінету» — популярна в країнах соціалістичного табору серія книг німецького письменника Карла Мая про вигаданого вождя племені апачів. .

Вона ретельно оглядає свої долоні, обидві, бо не пригадує, яка то була рука — ліва чи права. Нічого не знаходить. Час гоїть і не такі рани.

Звісно, вона пам’ятає ту червневу ніч — із віком пам’ять починає відкривати свої голографічні провалля, дні, наче за ниточку, витягують за собою наступні, а далі виринають усе нові години й хвилини. Завмерлі образи починають рухатися, спершу повільно, щоразу повторюючи одні й ті самі миті, і це нагадує видобування з піску старезних скелетів: спочатку виявляєш якусь одну кістку, але мітелка поволі очищує все нові й нові, аж доки постає ціла складна конструкція — суглоби, з’єднання, усе те, що тримає на собі тіло часу.

З Польщі вони виїхали до Швеції. Був 1970 рік, їй було тоді дев’ятнадцять. Через два роки вони вирішили, що це надто близько, що через Балтійське море доходять якісь флюїди, туга, міазми, якесь неприємне повітря. Батько був хорошим дантистом, мати — зубним техніком. Таких прийме будь-яка країна світу. Кількість мешканців треба помножити на кількість зубів, і так можна обчислити свої шанси. Що далі поїхати, то краще.