Ольга Токарчук - Бігуни

Змучене тіло, схоже на одне суцільне сухожилля, розтягнуте на ліжку. Коли вона ввійшла, він її не впізнав. Це зрозуміло. Уважно на неї дивився, знав, що це вона, але не впізнавав. Принаймні так їй здавалося.

— Привіт, — сказала вона.

Він ледь помітно всміхнувся й заплющив очі.

— Ти неймовірна.

Якась жінка, мабуть, сестра, про яку він згадував, відсунулася й звільнила їй місце біля ліжка. Вона підійшла й торкнулася його руки, кістлявої й аж попелястої — його кров уже несе попіл замість вогню.

— Ось бачиш, — сказала його сестра, точнісінько так, як звертаються до дитини, — маєш гостю. Бачиш, хто приїхав тебе відвідати? Прошу, сідайте.

Він лежав у кімнаті з вікнами на засніжене подвір’я й чотири велетенські сосни, далі було видно паркан і дорогу, а за ними — справжні вілли. Їхня архітектурна пишнота її ошелешила. В пам’яті це закарбувалось інакше. Колони, веранди, освітлені брами. Вона чула скрегіт автомобільного стартера, хтось із сусідів марно намагався завести двигун. У повітрі витав легенький запах вогнища, диму з хвойного дерева.

Він глянув на неї й усміхнувся, але самими лише вустами — їхні куточки ледь піднялися, — очі й далі були серйозними. Крапельниця стояла праворуч від ліжка. Катетер був устромлений в набряклу синювату вену, яка вже ледь билася.

Коли сестра вийшла, він запитав:

— Це ти?

Вона всміхнулася.

— Ось бачиш, я приїхала, — вона приготувала це просте речення заздалегідь. Вийшло непогано.

— Дякую. Я не вірив, — промовив він і ковтнув слину, ніби збирався розплакатися.

Вона злякалася, що от-от стане свідком якоїсь ніякової сцени.

— Та припини, — сказала вона. — Я не вагалась ані миті.

— Гарно виглядаєш, молодо. От лише колір волосся змінила, — спробував він пожартувати.

Його вуста були пересохлі. На столику біля ліжка вона побачила склянку, а в ній — паличку, огорнуту марлею.

— Хочеш пити?

Він кивнув.

Вона вмочила паличку у воду й нахилилася над хворим чоловіком, відчула його запах — солодкавий, неприємний. Він опустив повіки, коли вона обережно зволожила йому губи.

Намагалися розмовляти, але без особливого успіху. Він подовгу заплющував очі, й вона не знала, слухає він її чи відлітає в якусь далечінь. Вона почала від «пам’ятаєш, як...», але не спрацювало. Коли змовкла, він торкнувся її руки й попросив:

— Розповідай щось. Говори до мене.

— Скільки це ще... — вона добирала слово, — триватиме?

Він сказав, що, можливо, й кілька тижнів.

— Що це таке? — запитала вона, дивлячись на крапельницю.

Він знову всміхнувся.

— Три в одному. Обід, сніданок і вечеря. Відбивна з капустою, шарлотка й пиво на десерт.

Вона пошепки повторила: «відбивна». Це слово, майже забуте, розпалило її голод. Вона взяла його руку й обережно розтерла йому схололі пальці. Чужі руки, чужа людина, вона нічого в ньому не впізнавала, чуже тіло, чужий голос. Вона цілком могла помилитися, потрапити не до того дому.

— Ти справді мене впізнаєш?

— Певна річ. Ти не дуже-то й змінилася.

Вона знала, що це неправда. Він її не впізнав. Може, якби вони мали шанс побути поруч довше, розвинути всі ці жести, вирази обличчя, рухові навички... Але чи треба? Їй здалося, що він знову кудись відчалив — заплющив очі, наче заснув. Вона йому не заважала. Дивилась на його попелясте обличчя й запалі очі, на геть білі нігті, ніби відтворені з воску, але неточно, бо межа між ними й шкірою пальців була непомітною.

Згодом він повернувся, глянув на неї так, ніби минула лише секунда.

— Я знайшов тебе в Інтернеті, вже давно. Читав твої статті, але мало що розумів, — він кволо всміхнувся. — Надто складна термінологія.

— Ти справді читав? — здивовано запитала вона.

— Ти, певно, щаслива. Принаймні, видаєшся щасливою.

— Я щаслива.

— Як переліт? Скільки це годин?

Вона розповіла йому про летовища й пересадки. Спробувала полічити години, але нічого не вийшло, бо вона летіла на захід, і здавалося, ніби час розрісся. Описала йому свій дім, краєвид із затокою. Розповідала про опосумів, про сина, який на рік поїхав до Гватемали викладати англійську в сільській школі. Про батьків, які недавно померли одне за одним, реалізовані в житті, сиві; до останніх днів вони перешіптувалися між собою по-польському. Про чоловіка, який робить складні операції на мозку.

— Ти вбиваєш тварин, правда? — спитав він зненацька.

Вона глянула на нього з подивом. Через мить їй усе стало зрозуміло.

— Це болісно, але необхідно. Хочеш пити?