Ольга Токарчук - Бігуни

Він заперечно похитав головою.

— Чому ти це робиш?

Вона нетерпляче махнула рукою. Зрозуміло чому. Тому, що люди завезли на острів свійських тварин, яких ніколи не було в тутешній екосистемі. Одних понад двісті років тому бездумно завезли, інші, здавалося б, цілком невинні, — кролі — втекли. З хутроферм повтікали опосуми й ласки. З домашніх квітників утекли рослини: нещодавно вона бачила узбіччя дороги, заросле криваво-червоними пеларгоніями. Втік часник, який на пустирях здичавів, і тепер його квіти дещо виблякли. Хтозна, можливо, через тисячі років він створить тут якусь свою локальну мутацію. Такі, як вона, працюють у поті чола, щоб не дозволити решті світу зіпсувати їхній острів, щоб із випадкових кишень не випали на острівний ґрунт випадкові насінини, щоб на шкоринках бананів не прибув сюди чужорідний грибок, спроможний занапастити цілу екосистему. Щоби прибульці на черевиках, на своїх траперських підошвах, не принесли на острів небажаних іммігрантів — бактерії, комах, водорості. За цим треба стежити, хоч ця боротьба приречена на поразку. Доводиться прийняти той факт, що вже ніколи не буде окремих екосистем. Світ злився в одне суцільне місиво.

Треба дотримуватися митних правил. Не можна ввозити на острів ніяких біологічних субстанцій, на насіння потрібно мати дозвіл.

Вона помітила, що він її слухає не дуже уважно. Та й хіба це доречна тема для такої зустрічі? Вона вмовкла.

— Говори, розповідай, — попросив він.

Вона поправила йому піжаму, яка відхилилася на грудях і оголила майже білий шматок шкіри з кількома сивими волосинами.

— Глянь, оце мій чоловік, а це діти, — сказала вона і видобула з торбинки гаманець, де у прозорій кишеньці лежали світлини. Показала йому дітей. Він не міг підвести голови, тож вона йому трішки її підняла. Він усміхнувся.

— Ти вже бувала тут давніше?

Вона заперечно похитала головою.

— Але я бувала в Європі, на наукових конгресах. Загалом три рази.

— Тебе не тягло сюди?

Вона замислилася.

— Знаєш, стільки всього діялося в житті, я вчилася, народжувала дітей, працювала. Ми будували будинок на березі океану, — почала вона, але в голові чула голос батька: «...годиться для малих ссавців, нетлів і комах». — Я забула, просто забула.

— Ти знаєш, як це зробити? — запитав він, помовчавши.

— Так, — відповіла вона.

— Коли?

— Коли захочеш.

Він, долаючи біль, повернув голову до вікна.

— Щонайшвидше. Завтра?

— Добре. Завтра.

— Дякую тобі, — мовив він і глянув на неї так, ніби щойно освідчився їй у коханні.

На виході її обнюхав старий перегодований собака. Сестра стояла на ґанку, на морозі, курила цигарку.

— Запалите?

Вона зрозуміла, що це запрошення до розмови і, собі на подив, узяла одну. Цигарка була тоненька, ментолова. Від першої ж затяжки їй замакітрилось у голові.

— Він приймає морфій у пластирях, тому трохи непритомний, — сказала жінка. — А ви здалеку?

Тієї миті вона усвідомила, що жінка нічого не знає — він її не втаємничив. Вона не знала, що сказати.

— Ах, ні. Ми працювали разом певний час, — промовила, не вагаючись; вона й не думала, що спроможна збрехати. — Я закордонна кореспондентка, — вигадала вона, щоб якось пояснити свій іноземний акцент.

— Бог — несправедливий, несправедливий і жорстокий. Хіба можна так мучитися, — сказала його сестра з якимсь упертим виразом обличчя. — Добре, що ви його відвідали, він такий самотній. Перед обідом приходить медсестра з поліклініки. Каже, що краще було б віддати його до госпісу, але він не хоче.

Вони одночасно погасили цигарки в снігу, ті навіть не засичали.

— Я зайду завтра, — сказала вона. — Попрощатися перед від’їздом.

— Уже завтра? Так швидко? Він так зрадів вашому приїздові... А ви лише на два дні, — жінка зробила рух, наче хотіла впіймати її за руку, наче хотіла додати: «Не покидай нас».

Вона мусила перереєструвати квитки, не сподівалася, що все вийде так швидко. Того найважливішого, з Європи додому, не вдалося обміняти, тож у неї виявився вільний тиждень. Проте вона вирішила не залишатися тут — краще відразу виїхати, до того ж їй було незатишно в цих снігах і сутінках. На завтра були квитки до Лондона й Амстердама — вона вибрала Амстердам. Матиме тиждень, щоби порозглядати місто.

Вона повечеряла на самоті, а потім пройшлася головною вулицею до Старого міста. Розглядала вітрини маленьких крамничок, де були переважно сувеніри й біжутерія з бурштину. Вона їй не подобалася. Та й саме місто здалося їй якимось непроникним, надто великим і надто холодним. Люди на вулицях були щільно закутані, з обличчями, наполовину затуленими комірами й шаликами, з їхніх вуст вилітали хмарки пари. На тротуарах лежали купки замерзлого снігу. Вона збиралася глянути на гуртожитки, де колись жила, але передумала. Правду кажучи, все тут було їй несимпатичне. Зненацька їй здався дивним той феномен, що люди так радо й з власної волі відвідують місця своєї молодості. Що вони хочуть там знайти, у чому впевнитися? Що вони справді там були? Що добре зробили, звідти поїхавши? Чи, може, їх вабить надія, що точне пригадування давніх місць спрацює, як замок-блискавка, і з’єднає минуле з майбутнім в одну суцільну площину — металевим швом, зубок у зубок.