Ольга Токарчук - Бігуни

Вона побачила себе, як стоїть на ґанку і тупає, струшуючи сніг із черевиків, побачила перегодованого пса, який збігає по сходах і треться об її ноги. Побачила руки, які розкривають ампулу, схожу на пробник парфумів. І спокійно кивнула.

Тоді він звелів їй відійти набік, і там їй статечно обмили важкі зимові черевики спеціальним дезінфекційним розчином.

Один молодий серб, якого я підвозила в Чехії, звався Небойша. Цілу дорогу розповідав мені про війну, я вже починала шкодувати, що його підібрала.

Казав, що смерть позначає місця, як собака, який обсцикує свою територію. Є люди, які відчувають це враз, іншим через певний час просто стає незатишно. Досить затриматися надовше, щоб виявити непомітну й повсюдну присутність померлих.

— Найперше бачиш те, що живе, гарне. Тебе захоплює природа, місцевий костел зі стінописами, запахи й так далі. Але з плином часу краса цих речей блідне. Ти починаєш замислюватися, хто мешкав у цьому домі перед тобою, хто спав у цій кімнаті, чиї це речі, хто подряпав стіну над ліжком, з якого дерева витесано підвіконня. Чиї руки збудували вишукано оздоблений камін, хто забрукував подвір’я. І де ці люди тепер. І в якій подобі. Хто так, а не інакше проклав стежини довкола ставу, і кому спало на гадку посадити під вікном вербу. Всі будинки, алеї, парки, сади, вулиці просяклі смертю. Досить це відчути, і тебе починає тягти деінде, тобі здається, що час вирушати далі.

Ще він сказав, що в русі, в подорожі немає часу на такі безплідні медитації. Тому мандрівникам усе здається новим і чистим, цнотливим і в певному сенсі безсмертним.

Коли він вийшов у Мікульці, я повторювала подумки його дивне ім’я: Небойша. Не бійся.

Якщо вірити путівникові, воно триває три дні. Якщо припадає на середину тижня, то уряд його продовжує, і тоді для шкіл і громадських закладів воно розростається до цілого тижня. Радіостанції без кінця крутять музику Шопена, бо вважається, що вона сприяє зосередженню й серйозним роздумам. Кожен мешканець країни мав би в цей час відвідати могили своїх померлих. Останні двадцять років були в цій країні часом небувалого розквіту й індустріалізації, тож майже всі мешканці кількох великих сучасних міст виїжджають у провінцію. Вже кілька місяців усі квитки на літаки, потяги й автобуси заброньовані. Той, хто не встиг, тепер мусить їхати на могили предків власним автомобілем. У переддень свята на всіх виїздах з міста утворюються затори. Свято припадає на серпень, а стояти в заторі на спеці — не надто велика приємність. Тому люди, готові до можливих прикрощів у дорозі, мають із собою невеликі плазмові телевізори й дорожні холодильники. Якщо зачинити тоновані вікна й ввімкнути кондиціонер, цілком можна витерпіти ці кілька годин, особливо якщо є гарне товариство родичів чи друзів і дорожній буфет. А ще це час, коли телефонують до знайомих. Багато хто вже користується мобільними телефонами з відеозв’язком, тож можна компенсувати нестачу спілкування. Поки стоїш у такому заторі, можна влаштувати собі відеоконференцію з приятелями, попліткувати і домовитися про зустрічі після повернення додому.

Духам предків підносять дари: спеціально спечені з цієї нагоди тістечка, фрукти, молитви, записані на клаптиках тканини.

Той, хто залишився в місті, може спостерігати дуже дивні картини: великі торговельні центри зачинені, ба навіть вимкнені велетенські рекламні екрани. Кількість потягів метро скорочена, а на деяких станціях вони взагалі не зупиняються — як-от на станціях Університет і Біржа. Не працюють ресторани швидкого обслуговування й дискотеки. Місто так порожніє, що цього року влада вирішила вимкнути електронну систему керування міськими фонтанами — це заощаджує доволі великі кошти.

Після смерті дружини чоловік склав собі список місць, що називалися так само, як вона, — Рут.

Знайшов він їх доволі багато — не лише міст чи сіл, але й струмків і пагорбів; надибав навіть один острів. Пояснював, що робить це заради неї, що для нього це втіха: так вона якимось неясним, загадковим чином далі існує на світі, бодай як ім’я. І ще: коли він стоїть у підніжжі пагорба, який називається Рут, йому здається, що вона зовсім не померла, що вона є, лише якось інакше.

Фінансує він цю подорож з її страхування.

Я входжу туди квапливим кроком, назустріч ґречній усмішці портьє. Роззираюся заклопотано, наче я прийшла на зустріч. Граю роль. Нетерпляче зиркаю на годинник, а потім падаю в один із фотелів, запалюю цигарку.