Ольга Токарчук - Бігуни

Рецепції — це краще, ніж кав’ярні. Не обов’язково щось замовляти, дискутувати з кельнерами, їсти. Готель огортає мене своїми ритмами, ніби вир, центр якого — обертові двері. Людська ріка затримується тут, крутиться на місці ніч або кілька ночей, а потім пливе далі.

Ніхто не прийде, хто б то не мав бути, але чи це руйнує етос мого чекання? Ця активність нагадує медитацію: спливає час, а діється небагато, ситуації повторюються (під’їжджає таксі, з нього виходить новий гість, портьє виймає валізку з багажника, вони йдуть до рецепції, взявши ключ до ліфта). Іноді ситуації дублюються (два таксі під’їжджають симетрично з двох протилежних боків, з них виходить двоє гостей, двоє портьє виймають із двох багажників валізи) чи помножуються, зчиняється штовханина, ситуація стає напруженою, загрожує хаосом, але це просто хитромудра фігура, не одразу видно її складну гармонію. Часом хол несподівано порожніє, і тоді портьє починає фліртувати з дівчиною на рецепції, але якось між іншим, мимохідь, зберігаючи повну готельну готовність.

Сиджу так приблизно годину, не довше. Бачу тих, що вистрибують з ліфта і мчать назустріч, спізнюхи від народження, іноді в поспіху вони крутяться в обертових дверях, наче в млинку, який їх от-от перемеле на борошно. Бачу тих, що човгають ногами, тягнуть їх за собою, ніби насилу роблять наступний крок, зволікають перед кожним рухом. Жінки, що чекають на чоловіків, чоловіки, що чекають на жінок. Жінки мають чудовий макіяж, що його неминуче зітре сьогоднішній вечір; над ними — хмарки парфумів, божисті німби. Чоловіки вдають цілковиту свободу, але насправді вони сковані, оселені десь на нижніх поверхах власного тіла, у пахвині.

Це чекання іноді дарує прекрасні несподіванки: ось чоловік проводжає жінку до таксі. Вони вигулькують з ліфта. Вона — маленька, делікатна, темноволоса, в короткій обтягнутій спідниці, але не вульгарна. Елеґантна повія. Він (іде одразу слідом за нею) — високий, сивуватий, в сірому костюмі, з руками в кишенях штанів. Ідуть мовчки, тримають дистанцію. Хто би повірив, що вони щойно торкалися слизовими оболонками, що він детально вивчив язиком її рот. Ідуть поряд; виходячи, він пропускає її першою в млинок обертових дверей. Таксі вже чекає. Жінка сідає мовчки, лише стримано всміхається. Ніякого «до побачення» чи «було дуже приємно», нічого такого. Він ще нахиляється до вікна, але, здається, нічого не каже. Може, якесь цілком зайве прощання — таки піддався звичці. Таксі від’їжджає. Він повертається з руками в кишенях, легкий і задоволений, на обличчі — тінь усміху. Вже починає будувати плани на вечір, згадав про електронну пошту й телефон, але ще вичікує трішки, аби натішитися легкістю. Можливо, він просто піде в бар.

Коли я проїжджаю через ці міста, знаю, що доведеться-таки в одному з них затриматися надовше, може, навіть оселитися. Я обмірковую й зважую кожен варіант, порівнюю й оцінюю, і мені завжди здається, що місто або задалеко, або заблизько.

Втім, здається, що все-таки існує якась стала точка, довкола якої я здійснюю свій безугавний циклічний рух. Від чого задалеко, до чого заблизько?

Пізнання шар за шаром; кожен шар лише віддалено нагадує наступний чи попередній; переважно він є варіацією, модифікованою версією, хоча це й непомітно, якщо розглядати його осібно, без огляду на ціле.

Кожна верства є частиною цілого, але тримається своїх прав. Тривимірна картина, ув’язнена й сплощена у двох вимірах, здається абстракцією. Ба можна подумати, що ніякого цілого нема й ніколи не було.

Усім відомо, що Шопен помер сімнадцятого жовтня о другій годині ночі («in the small hours», як каже англомовна версія Вікіпедії). Біля смертного ложа було кількоро найближчих друзів, серед них — сестра Людвика, яка саможертовно піклувалася про нього до самого кінця. Ще був отець Єловіцький. Того так приголомшило це мовчазне тваринне помирання геть виснаженого тіла, ця безугавна боротьба за кожен ковток повітря, що він спершу знепритомнів на сходах, а потім, керований не цілком усвідомлюваним бунтом, вигадав у своїх спогадах кращу версію композиторової смерті. Зокрема, він написав, нібито останні слова Фридерика Шопена звучали: «Я вже біля джерела найглибшого щастя». То була явна брехня, хай навіть гарна і зворушлива. Насправді, як пригадувала Людвика, її брат нічого не сказав, зрештою, він лежав без тями вже кілька годин. Єдине, що видобулося з його вуст, — то цівка темної густої крові.