Ольга Токарчук - Бігуни

Тепер Людвика, змучена і змерзла, їде поштовим диліжансом. Вони вже наближаються до Ляйпціґа. Стоїть вогка зима, із заходу за ними женуться важкі темночереві хмари, певно, на сніг. Після похорону минуло багато місяців, але в Людвики буде ще один, у Польщі. Фридерик весь час повторював, що хоче, щоби його поховали на батьківщині, а як добре знав, що помре, старанно спланував свою смерть. І похорон.

Відразу після смерті приїхав чоловік Соланж. Прибув негайно, ніби чекав у плащі й черевиках, коли постукають у двері, віддавна готовий. Приїхав із цілим своїм робочим кабінетом, запакованим у шкіряну сумку. Спершу натер жиром нерухому руку небіжчика, старанно й поштиво вклав її до дерев’яного жолобка й залив гіпсом. Потім з допомогою Людвики зняв посмертну маску — йшлося про те, аби риси обличчя не надто застигли, аби в них не відбилася смерть, бо та робить обличчя дуже подібними.

Нишком, без галасу виконали наступну вимогу Фридерика. Через день після смерті медик, що його викликала графиня Потоцька, наказав роздягти тіло до половини, а потім, розклавши довкола грудної клітки цілий оберемок простирадл, відкрив її спритним рухом скальпеля. Людвиці, яка була при цьому присутня, здалося, ніби тіло здригнулося чи навіть зітхнуло. За мить, коли простирадла потемніли від майже чорних згустків крові, відвернулася до стіни.

Медик сполоскав серце в тазі, і Людвика аж здивувалася, що воно таке велике, безформне й безколірне. Воно ледве помістилося в скляній посудині зі спиртом, тож медик порадив узяти більшу. Тканина не має ані стискатися, ані торкатися стінок.

Людвика дрімає, заколисана рівномірним стукотом коліс, а в диліжансі, на сидінні навпроти, поруч із її супутницею Анєлею, з’являється якась дама, чужа, але ніби давня знайома, ще з Польщі. В запорошеній жалобній сукні, які носили вдови повстанців, із демонстративним хрестом на грудях. Обличчя підпухле, почорніле від сибірських морозів, руки в сірих потріпаних рукавичках стискають скляну посудину. Людвика прокидається із зойком і перевіряє вміст кошика. Все на місці. Вона поправляє чепець, який зсунувся їй на чоло. Лається французькою, бо їй зовсім закам’яніла потилиця. Прокидається з дрімоти Анєля й розсуває фіранки. Плаский зимовий краєвид убивчо сумний. Вдалині видно невеликі поселення, людські колонії потопають у сіряві й вогкості. Людвика уявляє собі, ніби пересувається великим столом, як комаха під уважним поглядом якогось монстроподібного ентомолога. Здригається і просить в Анєлі яблуко.

— Де ми? — питає вона, визираючи через вікно.

— Ще кілька годин, — заспокійливо каже Анєля й подає супутниці поморщене торішнє яблуко.

Похорон мав відбутися в Ля-Мадлен, уже було замовлено месу, а тим часом на площу Вендом, де виставили тіло, приходили натовпи друзів і знайомих. Попри запнуті вікна, сонце намагалося зазирнути досередини і погратися з теплими барвами осінніх квітів — фіолетових айстр і медових хризантем. Усередині над усім панували свічки, створюючи враження, ніби колір квітів — глибокий і соковитий, а обличчя мерця — не таке бліде, як у денному світлі.

Виявилося, що непросто буде виконати бажання Фридерика, щоби на його похороні звучав реквієм Моцарта. Друзям небіжчика вдалося використати всі знайомства й зібрати найкращих інструменталістів і співаків. Погодився виступити найславетніший бас Європи — Луїджі Лаблаш, веселий італієць, який умів досконало наслідувати кого завгодно. І справді, одного з тих вечорів перед похороном під час якоїсь неформальної зустрічі він так майстерно наслідував Фридерика, що товариство реготало, не певне, чи це зручно, адже земля ще не прийняла тіла померлого. Зрештою, хтось сказав, що це лише доказ пам’яті й любові. І що таким чином він трохи довше лишиться з живими. Всі пам’ятали Фридерика — як він управно й уїдливо вмів пародіювати інших. Багато мав талантів, що й казати.

На кожному кроці виникали проблеми. В костелі Ля-Мадлен не могли співати жінки — ні в хорі, ні соло. Такою була давня традиція — без жінок. Лише чоловічі голоси. Могли бути кастрати (для костелу краще чоловік без яєць, аніж жінка, як коментувала це італійська співачка-сопрано панна Ґрацієлла Паніні), але надворі 1849 рік — де ти знайдеш кастратів? А як виконати «Tuba mirum» без сопрано й альта? Священик із Ля-Мадлен заявив, що традицію порушувати не буде, навіть заради Шопена.

— Скільки нам ще доведеться тримати тіло непохованим? Чи нам звертатися до Рима в цій справі? — кричала доведена до відчаю Людвика.