Ольга Токарчук - Бігуни

Вона відписала й на цього листа, з подивом підтвердивши свою чудну обіцянку. А вже наступного ранку прийшла відповідь від нього, так наче він там, по той бік, нетерпляче чекав, підготувавши текст і зберігши його на робочому столі, щоб одразу скопіювати й надіслати.

«Спробуй собі уявити постійний біль і нерухомість, яка з кожним днем прогресує. Але й це все можна було б витримати, коли б не думка, що поза цим болем нічого немає, що не буде ніякої полегші, що кожна наступна година буде гіршою за попередню, і все, що чекає попереду, — це якась неймовірна пітьма, якесь пекло, збудоване з галюцинацій, з десятьма колами страждань. І немає ніякого провідника, ніхто не поведе тебе за руку й не розтлумачить причин, бо й нема ніяких причин, ніякої кари й ніякої винагороди».

І ще наступний лист, у якому він скаржився, що писати йому дуже важко. Лист був повний натяків і загальників: «Знаєш, тут про це не може бути й мови. Традиція не схвалює таких ідей, справу погіршує ще й вроджена нехіть до рефлексії у моїх (чи все ще твоїх?) співвітчизників. Зазвичай це пояснюють важкою історією, яка завжди була до нас неприхильною, водила полями — чи не звідти назва країни? Спалахи ентузіазму завжди змінювалися застоєм, і тому нормою став певний рівень остраху й недовіри до світу, переконання у рятівній силі незрушних правил, а заразом — небажання триматися власних засад.

Моє становище таке: я розлучений і контакту з дружиною не маю, мною опікується моя сестра, але вона ніколи не виконала б мого прохання. Дітей у мене нема, і мені дуже через це прикро — їх варто мати бодай з такої причини. У мене чимало недоброзичливців, і я, на жаль, — публічна особа. Жоден лікар не наважиться мені допомогти. В одному з політичних скандалів мене було скомпрометовано, я вже не маю так званого доброго імені, я це знаю, і мені це цілковито байдуже. В лікарні мене вряди-годи хтось відвідував, але, підозрюю, не через щире бажання мене побачити, а з, можливо, не до кінця усвідомленого злорадства — аби постояти біля ліжка й покивати головою: «Ось що з ним сталося!». Я розумію це почуття, воно цілком людське. Та й я не кришталево чистий, я багато в житті наламав дров. У мене єдина чеснота — я завжди був добре організований. І хотів би скористатися цією рисою до кінця».

Вона далеко не все зрозуміла, багато слів випало з пам’яті. Наприклад, вона не знала, хто така «публічна особа» — їй довелося трохи над цим помізкувати, тепер, здається, вона вже знає. А що значить «наламати дров»? Наробити безладу? Завдати собі шкоди?

Намагалася уявити собі, як він пише цього листа — сидить чи лежить, чи одягнений у піжаму, — але його постать залишалася в її уяві порожнім прозорим обрисом, крізь який вона дивилася на луки й затоку. Після цього довгого листа вона знайшла картонні коробки, де тримала старі світлини з Польщі, і нарешті відшукала його — пристойно зачесаний юнак із тінню молодечого заросту, в смішних окулярах і якомусь розтягнутому ґуральському [21] Ґуралі — мешканці гірських районів на півдні Польщі, півночі Словаччини та в регіоні Тешинська Сілезія в Чехії. светрі, з рукою біля самого обличчя, — мабуть, він щось говорив, коли зробили цей чорно-білий знімок.

Синхронна подія: через кілька годин прийшов лист зі світлиною в додатку. «На жаль, мені щораз важче писати. Будь ласка, поквапся. Подивись, який я з вигляду. Тобі треба це знати, хоча фото зроблене рік тому». Масивний чоловік із сивим волоссям, що стирчить їжачком, гладенько поголений, з м’якими, дещо невиразними рисами обличчя, сидить у якомусь приміщенні на тлі полиць, завалених паперами. Редакція? Між першою і другою світлинами немає нічого схожого, може здатися, що це зовсім різні люди.

Вона не знає, що це за хвороба. Вписує польську назву в «Ґуґл», і миттю все стає зрозуміло. Ага! Ввечері питає про це чоловіка. Він детально оповідає їй про механізм хвороби, про її невиліковність, про нерухомість, яка прогресує.

— А що? — питає він насамкінець.

— Та нічого. Знайомий знайомого цим хворіє, — ухильно відповідає вона, а потім, ніби мимохідь, дивуючись самій собі, повідомляє йому про конгрес у Європі — велика несподіванка, її запросили в останню мить.

Того останнього перельоту можна не враховувати — він тривав лише годину, з Лондона до Варшави. Вона його майже не помітила. Багато молоді, яка поверталася з роботи додому. Дивовижне відчуття: всі природно говорять польською. На самому початку це було для неї приголомшливим відкриттям, так наче вона зустріла стародавніх греків. Усі тепло вдягнені — шапки, рукавиці, шарфи, пухові куртки, як у лижників, — щойно тепер вона збагнула, що значить приземлитися посеред зими.