Ольга Токарчук - Бігуни

Зазвичай це тривало кілька днів. Умирання. За той час мешканці узбережжя вже зжилися з величною й незбагненною істотою. Декотрі давали їй імена, здебільшого людські. Приїхали місцеві телевізійники. В умиранні завдяки телебаченню брала участь ціла країна, ба більше, цілий світ. Темою цієї істоти на пляжі закінчувалися всі випуски новин на трьох континентах. Крутили фільми про екологію та глобальне потепління. У студіях дискутували науковці; політики внесли проблему охорони природи до своїх передвиборних програм. У чому причина? Відповідь намагалися дати іхтіологи й екологи, і кожен по-своєму мав рацію.

Зруйнована система ехолокації. Забруднення води. Термоядерні вибухи на морському дні, відповідальність за які не брала на себе жодна країна. А може, це добровільна смерть, як у слонів? Старість? Розчарування? Мозок ссавців вразливий до пітьми. Нещодавно було доведено, що мозок кита мало відрізняється від людського, але є в ньому й такі ділянки, яких немає в гомо сапієнса. Вони — у лобній, найрозвиненішій частині мозку.

Врешті смерть стала фактом, і мертве тіло довелося усунути з пляжу. Під час цієї процедури було вже не так людно — власне кажучи, все відбулося без свідків. Були тільки рятувальники в яскраво-зелених куртках, які розтинали тіло й завантажували його на причепи, щоби згодом вивезти його в невідомому напрямку. Якщо існувало якесь кладовище для цих китів, то лише там.

Біллі, косатка, втонув у повітрі.

Невтішні, скорботні люди.

Але бувало, що деяких із них удавалося порятувати. Завдяки тяжкій і саможертовній праці десятків волонтерів кити врешті глибоко вдихали і повертали у відкритий океан. Було видно, як радісно б’ють струменями в небо їхні славнозвісні фонтани, як занурюються у хвилі їхні тіла. Пляж тріумфував.

Через кілька тижнів їх виловлювали біля берегів Японії, і їхні лагідні красиві тіла йшли на харч собакам.

Вже кілька днів, як вона спакована в дорогу. Речі лежать купками на килимі в кімнаті. Йдучи до ліжка, вона обережно їх переступає, бродить поміж стосиками футболок і трусиків, скрученими в клубочки шкарпетками, старанно випрасуваними й складеними штаньми, кількома книжками в дорогу — якимись модними романами, яких досі не мала часу прочитати. Лежать тут і теплий светр, і зимові черевики, що їх спеціально придбала з цієї нагоди, — адже вона їде туди, де в самому розпалі зима.

Речі собі як речі — чудернацькі виповзки багаторазового використання, захисні футляри для вразливого п’ятдесятилітнього тіла, комбінезони, що мають оберігати від сонячних променів і нескромних поглядів. Речі, незамінні в довгій мандрівці, впродовж тих кількох тижнів, проведених ген-ген далеко, на краю світу. Вона розташувала все на підлозі, звіряючись зі списком, що його доповнювала в рідкісні вільні хвилини, вже знаючи, що мусить їхати. Мусить, бо від обіцянок не відступаються.

Пакуючи все до червоної валізи на коліщатках, вона чесно зізналася собі, що насправді їй потрібно небагато. І з кожним роком усе менше. Відпадали сукні, піна для волосся, лак для нігтів, усяке манікюрне причандалля, сережки, дорожня праска, цигарки. Цього року вона усвідомила, що їй більше не потрібні прокладки.

— Не відвозь мене, — сказала вона чоловікові, який повернув до неї сонне, ледь притомне обличчя. — Я візьму таксі.

Провела зворотним боком долоні по його ніжних білих повіках і поцілувала його в щоку.

— Зателефонуй, коли дістанешся на місце, бо я тут помру від тривоги, — проказав він дещо нерозбірливо, і його голова опала на подушку. У нього було нічне чергування в лікарні, трапилася якась аварія, пацієнт помер.

Вона надягла чорні штани й чорну лляну блузу. Взула черевики, перекинула торбинку через плече. Тепер стоїть незрушно в коридорі. Вона й сама не знає навіщо. В її родині казали, що на дорогу потрібно хоч би на хвилинку присісти — старий польський кресовий звичай. Але тут, у маленькому передпокої, нема на що сісти, жодного стільця. Тож вона стоїть і налаштовує свій внутрішній годинник, так би мовити, на світовий час, озброює велике «тепер», цей м’ясистий хронометр у людській подобі, який глухо цокає суголосно з її подихом. Потім раптово зосереджується, напружується, хапає валізу за ручку, як дитина, що заґавилася, і рвучко відчиняє двері. Все. Старт.

Смаглявий таксист старанно вклав її валізу до багажника. Кілька його жестів здалися їй зайвими, надто фамільярними; поклавши багаж, він ніби легенько погладив її руку.