Ольга Токарчук - Бігуни

У давні часи боги були назовні, недосяжні й потойбічні, так само, як їхні посланці — ангели й демони. Проте людське еґо вибухнуло і втягнуло в себе богів, розташувавши їх десь між гіпокампом і довгастим мозком, між шишковидною залозою та полем Брока. Лише тут могли вижити боги — у темних тихих закамарках людського тіла, у шпаринах мозку, у порожньому просторі між синапсами. Це дивовижне явище починає досліджувати нова галузь науки — психотеологія подорожі.

Процес розбухання людського «я» дедалі нестримніший — однаковий вплив на дійсність має як правда, так і вигадка. Хто ще подорожує реальністю? Тих, що мандрують до Марокко, ми знаємо з фільму Бертолуччі, мандрівців до Дубліна — з романів Джойса, паломників до Тибету — з фільму про далай-ламу.

Є один цікавий синдром, названий іменем Стендаля, коли мандрівник прибуває до місця, знаного йому з книжок, і непритомніє, мліє. Буває, хтось хвалиться, що відкрив цілком невідоме місце, і ми йому заздримо — адже принаймні коротку мить, перш ніж цією місциною, як і всім решта, заволодів людський розум, він стояв віч-на-віч із найправдивішою дійсністю.

Тож доводиться знов і знов ставити одне й те саме питання: куди вони пливуть, до яких країн, до яких місць? Чужі краї перетворилися на внутрішній комплекс, на клубок значень, що їх управний топографічний психолог розплутає миттю й завиграшки.

Наше завдання, шановні пані й панове, — донести до вас ідею практичної психології подорожі й заохотити користуватися нашими послугами. Не бійтеся тих затишних куточків біля кавових автоматів, поряд із крамницями duty-free, тих імпровізованих кабінетів, де аналіз відбувається швидко, тактовно, і єдине, що може перервати діалог, — це повідомлення про відльоти. Усе, що ви побачите, — два стільці за ширмою з мап.

«Отже, Перу?» — запитає вас топографічний психоаналітик. Його легко сплутати з касиром чи службовцем на реєстрації. Отже, Перу?

І запропонує вам короткий тест на асоціації, уважно стежачи, яке зі слів опиниться наприкінці ланцюжка. Проведе короткий, моментальний аналіз, не розтягуючи теми, не чіпаючи безневинних матерів і батьків. Однієї сесії має бути досить.

Перу, себто куди?

Є країни, де люди розмовляють англійською. Але розмовляють не так, як ми, що тримаємо у своїх торбинках чи косметичках власну мову, а англійську використовуємо лише в часі мандрів, щоби звертатися нею до чужинців. Це важко собі уявити, але англійська — їхня рідна мова! І часто — єдина. Що їм робити, до чого звернутись у хвилини сумнівів?

Якими загубленими вони, мабуть, себе почувають у світі, де кожна інструкція, кожне слово найдурнішої пісні, меню в ресторанах, примітивна бізнес-кореспонденція, написи на кнопках у ліфті — усе їхньою приватною мовою. Їхні розмови щомиті може зрозуміти мало не кожен, а записки, мабуть, треба спеціально шифрувати. Де б вони не опинилися, всі мають до них необмежений доступ, усі довкола.

Я чула, вже є ідеї забезпечити їм особливу охорону або навіть виділити для них окрему мову, котрусь із вимерлих і нікому вже не потрібних. Треба ж і їм мати щось особисте, лише для себе.

Подумки і вголос, до себе й до інших, переповідати кожну ситуацію, називати кожен стан, шукати слів, примірювати їх, мов черевичок, що чудесним робом перетворює попелюшку на принцесу. Пересувати слова, ніби жетони, що ними роблять ставки в рулетці. Може, цього разу все вдасться? Може, виграю?

Говорити, хапати людей за рукав, садити їх навпроти і розповідати. А потім самому перетворюватися на слухача, поки вони будуть говорити, говорити. Адже сказано: «Говорю, отже, існую». Ми говоримо, отже, існуємо?

Використовувати всі можливі засоби, метафори, параболи, натяки, недомовлені фрази, байдуже, якщо речення обривається на середині, ніби за дієсловом розверзається прірва.

Не залишити жодної ситуації нерозказаною, непрокоментованою; відчинити всі двері, вивалити їх копняком лайки, навіть ті з них, які ведуть до таємних і соромітних коридорів, занурених у непам’ять. Відважно йти, не боячись жодного падіння, жодного гріха. Досить оповісти про гріх, щоби його було відпущено. Досить оповісти про життя, аби бути спасенним. Хіба не цього нас навчають святі Сиґізмунд, Карл і Яків? Той, хто не опанує вміння говорити, назавжди застрягне в пастці.

Існують два погляди на світ: із перспективи жаби та з висоти пташиного лету. Все, що посередині, лише заплутує.