Ольга Токарчук - Бігуни

— Я нічого тут не чіпала, — додала вона якось запопадливо, наче власниця будинку, виставленого на продаж. — Викинула лише недороблені препарати, щоб не псувалися.

Господиня торкнулася рукою докторової спини. Він глянув на неї налякано і відразу ж опустив очі. Жінка підійшла зовсім близько, так, що її груди торкалися його сорочки. Бляу відчув панічний приплив адреналіну і в останню мить зупинив своє тіло, яке несамохіть смикнулося назад. Щастя, що йому вдалося знайти привід: зрушений з місця стіл захитався, і невеличкі скляні ампулки мало не скотилися додолу. Він ледве встиг їх упіймати, нахилившись, і таким чином уникнув ніякової близькості їхніх тіл. Доктор був певен, що це здавалось природним — так, наче вона випадково на нього сперлася. В ту саму мить він відчув себе хлопчиком, різниця віку, що їх ділила, нараз стала величезною.

Господиня дещо знеохотилася далі показувати докторові лабораторію, вийняла мобільний телефон і подзвонила до когось. Розмовляла про якусь платню, домовлялася на суботу. Весь той час доктор жадібно роззирався довкола, вивчав кожну дрібницю, силкуючись усе запам’ятати. Накреслити в голові мапу лабораторії з усім її опорядженням, позначити на ній кожну пляшечку, кожен інструмент.

За ланчем вона оповідала докторові про Моля, про його розклад дня й дрібні дивацтва (доктор слухав уважно, його не полишало враження, що йому випала якась виняткова честь), а далі запропонувала покупатися в морі. Бляу не надто зрадів, він волів би спокійно посидіти в бібліотеці, ще раз оглянути кота, краще вивчити приміщення. Проте не наважився їй відмовити, спробував лише кволо послатися на відсутність плавок.

— Та годі тобі, — відповіла вона, не зважаючи на його відмовки, — це ж мій приватний пляж, сюди ніхто не ходить. Можеш купатися голяка.

Сама, втім, залишилась у купальнику. Доктор, прикрившись рушником, зняв труси й поквапився до води. Від її холоду йому на мить забило подих. Бляу не надто добре плавав, якось не випадало нагоди навчитися. Та й взагалі не любив рухливих занять. Боязко підстрибував у воді, намагаючись не втратити з-під ніг дно. Вона тим часом попливла на глибину гарним кролем і невдовзі повернулася. Бризнула на нього водою. Доктор, здивований, закліпав очима.

— Ну ж, давай, пливи! — кричала вона.

Кілька секунд він лаштувався до стрибка в холодну воду, врешті зробив це приречено й слухняно, як дитина, що не хоче розчаровувати батьків. Проплив трішки й завернув назад. Тоді вона розмашисто вдарила рукою по поверхні води й попливла далі сама.

Доктор чекав її на березі, тремтячи від холоду. Коли вона підходила до нього, сіючи довкола краплі води, опустив очі.

— Чого ти не плавав? — запитала вона голосно й весело.

— Вода холодна, — коротко відповів Бляу.

Вона засміялася, відкинувши голову назад і безсоромно показуючи піднебіння.

Повернувшись до кімнати, доктор трохи поспав, а потім узявся все старанно нотувати. Накреслив навіть план Молевої лабораторії; почувався майже як Джеймс Бонд. З полегкістю змив солону воду, поголився й надягнув чисту сорочку. Коли зійшов униз, її ще не було. Двері бібліотеки були зачинені на ключ, тож він не наважився їх відмикати. Вийшов на моріжок перед будинком і трохи погрався з котом, поки той не почав його ігнорувати. Врешті дочув із кухні якісь шелести і ввійшов туди з боку саду.

Пані Моль стояла біля кухонної стільниці й перебирала зелені листки салату.

— Салат із грінками й сири. Що скажеш?

Він квапливо кивнув, хоч і сумнівався, що йому цього вистачить, щоби наїстися. Вона налила йому келишок білого вина, і доктор нерішуче підніс його до вуст.

Вона детально розповіла йому про аварію, про кількаденні пошуки тіла в морі й про те, як його врешті знайшли. Апетит остаточно полишив доктора. Ще додала, що їй вдалося зберегти шматок тканини, яка найменше постраждала. На ній була довга легка сіра сукня з розрізами на боках, із глибоким декольте, яке відкривало її веснянкувате тіло. Докторові знову здалося, що вона зараз почне плакати.

І салат, і сири вони з’їли, майже не розмовляючи. Далі вона взяла його руку, а він оторопів.

Пригорнув її і таким чином хитро від неї заховався. Вона поцілувала його в шию.

— Не так, — вирвалося йому.

— А як? — не зрозуміла вона. — Що мені робити?

Але він випручався з її обіймів, устав з канапи і, почервонівши, безпорадно роззирався довкіл.

— Як би ти хотів? Скажи мені.

Він у відчаї усвідомив, що далі вдавати неможливо, що він утомився, що надто багато всього діється водночас, і, відвернувшись до неї спиною, прошепотів: