Ольга Токарчук - Бігуни

Ніхто не відповів на його стук, тож він ще трохи постояв непевно на дерев’яному ґанку, аж доки зважився натиснути на клямку. Двері піддалися і впустили його до світлого просторого холу. Вікно напроти було вщерть наповнене морем. Великий рудий кіт з’явився біля його ніг, нявкнув і чкурнув надвір, нахабно ігноруючи гостя. Доктор був певен, що вдома нікого нема, тож залишив валізку в холі й вийшов на ґанок зачекати на господиню. Стояв там приблизно п’ятнадцять хвилин, розглядаючи масивне дерево, а потім рушив довкола будинку, оточеного, як і всі тут, дерев’яною терасою, на котрій (як і в цілому світі) стояли легкі меблі, завалені подушками. За будинком він виявив садок зі старанно скошеною травою, обсаджений густо заквітлими кущами. В одному з них упізнав пахучу жимолость і, простуючи далі стежиною, обкладеною галькою, наткнувся на прохід, який, вочевидь, вів просто до моря. Якусь мить вагався, а далі рушив уперед.

Пісок на пляжі видавався майже білим — дрібний, чистий, подекуди інкрустований білими черепашками. Доктор вагався, чи не зняти йому взуття, бо то було б якось нечемно — зайти на приватний пляж у черевиках.

Помітив здалеку людську постать, що виходила з води. Бачив її проти сонця, що було вже навзаході, але ще сліпило. Жінка була одягнена в темний закритий купальник. На березі, нахилившись, узяла рушник і загорнулася в нього. Одним його кінцем витерла волосся. Потім узяла сандалі й рушила в бік наляканого доктора. Він не знав, що робити. Відвернутися й піти геть чи, навпаки, йти їй назустріч. Він волів би зустрітися з нею більш офіційно, в тиші кабінету. Але вона вже ось тут, поруч. Простягнула руку, вітаючись. Питальним тоном вимовила його прізвище. Була середнього зросту, на вигляд — близько шістдесяти. Її обличчя жорстоко посікли зморшки, було видно, що вона не шкодувала собі сонця. Коли б не це, виглядала б набагато молодшою. Коротке світле волосся прилипло до її обличчя й шиї. Рушник, яким вона оперезалася, сягав їй до колін, і з-під нього виднілися вкриті однорідною засмагою ноги й стопи, спотворені наростами на кісточках великих пальців.

— Ходімо додому, — сказала вона.

Звеліла йому зачекати в холі, а сама зникла на кілька хвилин. Доктор почервонів від збентеження, у нього було відчуття, ніби він застав її за туалетом, за обрізанням нігтів чи чимось подібним. Ота зустріч з її майже оголеним старим тілом, з її стопами, з її мокрим волоссям геть збила його з пантелику. Але вона цим, здається, зовсім не переймалася. Повернулася за якийсь час у світлих штанах і майці — ледь повнувата жінка з в’ялими м’язами передпліч, зі шкірою, всипаною родимками та плямками. Рукою куйовдила все ще вологе волосся. Він уявляв її не такою. Гадав, що дружина самого Моля буде інакшою. Якою? Вищою, скромнішою, витонченішою. У шовковій блузці з жабо та камеєю на грудях. Жінкою, яка не купається в морі.

Вона сіла навпроти нього, підібгавши ноги, і підсунула до нього мисочку з цукерками. Взяла собі одну й поклала до рота, втягнувши щоки. Доктор глянув на неї уважніше. Під очима в неї були мішки — порушення функції щитовидки або просто розслаблення musculus orbicularis oculi [13] Коловий м’яз ока (лат.). .

— Отже, це ви, — озвалась вона. — Нагадайте мені, коли ваша ласка, що саме ви робите?

Він швидко проковтнув цукерку, не розжувавши, — нічого, візьме наступну. Представився ще раз, коротко розповів про свою роботу і публікації. Нагадав про свою нещодавно видану «Історію консервації», яку додав до надісланого їй досьє. Похвалив її чоловіка. Сказав, що професор Моль здійснив революцію в анатомії. Вона уважно дивилася на нього блакитними очима, задоволено всміхаючись. Цю її легку усмішку можна було сприйняти і за приязну, і за іронічну. Всупереч її імені, в ній не було нічого екзотичного. Йому спало на думку, що це не вона, що він розмовляє з кухаркою чи покоївкою. Скінчивши розповідь, він нервово потер руки, хоч волів би уникнути цього явного доказу знервованості; він почувався несвіжо в дорожній сорочці, а господиня зненацька зірвалася з місця, немовби читала його думки.

— Я покажу вам кімнату. Будь ласка, сюди.

Вона повела його сходами на темний горішній поверх і показала двері. Ввійшла першою й розсунула червоні штори. Вікна виходили на море, сонце залило кімнату помаранчевим світлом.

— Влаштовуйтесь тут, а я приготую щось перекусити. Ви ж, мабуть, утомилися? Як переліт?

Він щось відповів задля годиться.

— Чекаю вас унизу, — кинула вона і вийшла.