Одного ранку вони вдвох із Кампою виявили дещо незвичайне. Саме Кампа знайшов цей екземпляр, над яким згодом докторові довелося попрацювати кілька місяців, аби з’ясувати склад розчину й особливості його дії. То було передпліччя, чоловіче, міцне (біцепс мав у діаметрі 54 сантиметри), завдовжки 47 сантиметрів, вирізане рівненько і з очевидною метою — показати татуювання. Багатоколірне і виконане з чудовим відчуттям пропорцій, воно зображало кита, що виринав із морських хвиль (їхні білі пінясті гриви були по-бароковому Граційними й точними), викидаючи у небо фонтан. Малюнок був зроблений досконало, особливо небо, яке знизу було інтенсивно блакитним, але що ближче до пахви, то більше темніло. Ця гра барв чудово збереглася у прозорому розчині.
Екземпляр був неописаний. Посудина скидалася на ті, що їх виготовляли в Нідерландах у сімнадцятому столітті, — була циліндричної форми, адже в ті часи ще не вміли робити скляних паралелепіпедів. Препарат, прикріплений до накривки зі сланцю кінським волосом, здавалося, висів у рідині. Але найдивовижнішим видавався сам розчин... Це вже не був алкоголь, хоча на перший погляд докторові здалося, що препарат походить із початку сімнадцятого століття, Нідерланди. То була суміш води й формальдегіду з невеликою кількістю гліцерину. Склад, можна б сказати, дуже сучасний, цілком як поширена сьогодні суміш Кезерлінґ III. Посудина вже не мусила бути ідеально герметичною, бо розчин не випаровувався так, як спирт. На воскові, який сяк-так ущільнював накривку, Бляу виявив відбитки папілярних ліній, і це відкриття його дуже розчулило. Він подумав собі про те, що ці дрібненькі хвилясті сліди, цю природну печатку у вигляді лабіринту залишив хтось такий, як він.
До цієї руки й відбитків доктор поставився майже любовно. Байдуже, кому належало це татуйоване передпліччя і хто вирішив уберегти його від руйнівної сили часу.
Одного разу Бляу та Кампа пережили й справжній страх. Доктор потім розповідав про це одній студентці-першокурсниці і з задоволенням спостерігав, як її очі округлюються від подиву, а зіниці стають темними й матовими, що, на думку соціобіологів, є ознакою еротичного зацікавлення.
У дерев’яних скринях в одному з тупикових коридорів вони знайшли набиті травою мумії в дуже поганому стані. Шкіра була геть почорніла, суха, порепана, крізь понадривані шви сипалися водорості. Зсохлі, зморщені тіла були до того ж одягнені в колись, мабуть, пишні й багаті строї. Тепер усі мережива й комірці набули кольору пилюки. Оздоби, складки й мережки втратили виразність, перетворилися на клубище зіпсованої матерії, в якій лише подекуди поблискував якийсь перламутровий ґудзик. Крізь розтягнуті, роззявлені від висихання роти стирчала трава.
Вони знайшли дві такі мумії — невеликі, схожі на дитячі. Проте, оглянувши їх уважніше, Бляу виявив, що це — Богові дякувати — шимпанзе, дуже погано, геть непрофесійно забальзамовані. Торгівля такими муміями була у вісімнадцятому та дев’ятнадцятому століттях доволі жвавою. Звісно, могли підтвердитися і їхні найгірші припущення, адже торгували й людськими муміями, з них створювали навіть доволі показні колекції. Здебільшого намагалися зберегти те, що особливе, — людей інших рас, якихось дивовижно упосліджених, хворих.
— Виготовлення опудал — це найпростіший спосіб зберегти тіло, — просторікував Бляу, демонструючи провізоричну підвальну колекцію двом черговим студенткам, які, на прикрість Кампі, радо прийняли докторове запрошення. Бляу сподівався, що принаймні одну з них удасться запросити на вино і його колекція поповниться новим фото.
— Власне, від тіла залишається сама тільки шкіра, — вів далі він. — Тож це навіть і не тіло в прямому значенні цього слова. Лише фрагмент, зовнішня форма, напнута на трав’яного боввана. Отже, мумія — досить жалюгідний спосіб консервації. Вона лише творить ілюзію, буцімто тіло ось тут, перед нами. Насправді це очевидний трюк. Цирковий фокус, адже збережено тільки форму й оболонку. Ідеологічно це суперечить консервації, адже тіло нищиться. Варварство.
Так, вони зітхнули з полегшенням, коли переконалися, що це не людські мумії. Інакше була би проблема, адже закон забороняє зберігання в музеях людських тіл у цілості (хіба що це стародавні мумії, але й тут уже чути голоси проти). Якби це були люди — діти, як вони думали спочатку, — почалася б складна бюрократична процедура, і не обійшлося би без проблем. Він не раз чув про такі неприємні відкриття під час упорядковування фондів медичних академій та університетів.
Читать дальше