Ольга Токарчук - Бігуни

Особисте життя він облаштував собі кмітливо й необтяжливо. Почувався набагато краще, коли був сам; сексуальні потреби задовольняв зі своїми студентками, котрих спершу обережно запрошував на каву. Він знав, що це заборонено, але керувався соціобіологічними міркуваннями про те, що університет — його природне середовище, а студентки, зрештою, — дорослі жінки, знають, що чинять. Він був непоганий з вигляду: солідний, чистий, гладко поголений (часом запускав акуратну борідку), а вони — допитливі, як сороки. Ледве чи він був здатний на роман. Завжди користувався презервативом, а потреби мав не надто великі, бо його потяг значною мірою заспокоювався шляхом природної сублімації. Тому з цією сферою життя у нього не було пов’язано жодної проблеми, жодної похмурої тіні, жодної провини.

Свою роботу в музеї Бляу на початку трактував як відпочинок після академічних занять. Коли входив у подвір’я комплексу Шаріте, поміж доглянуті травники й фантазійно підстрижені деревця, відчував, що перебуває у місці ніби позачасовому. Стояв у самому центрі великого міста, але не вловлював ніякого шуму, не відчував ніякого поквапу. Був розслаблений, насвистував.

Вільний час коротав переважно у велетенських підземеллях музею, котрі сполучалися з підвалами інших шпитальних споруд. Ці переходи були переважно захаращені полицями, старими запилюженими стелажами, броньованими шафами, в яких колись тримали бозна-що і які, врешті спорожнені, бозна-коли опинилися тут. Проте деякими коридорами можна було пройти, і Бляу, доробивши собі кілька ключів, навчився пересуватися по цілому комплексу. Таким шляхом він щодня ходив до буфета.

Його робота полягала у видобуванні з пилюки і похмурих надр сховищ посудин із препаратами чи інших подібних експонатів та їхній фаховій ідентифікації. За помічника йому був дуже старий пан Кампа, який давно вже переступив поріг пенсійного віку, але угоду з ним продовжували з року в рік, тому що він був єдиним, хто орієнтувався в огромі цих сховищ.

Вони впорядковували полицю за полицею. Пан Кампа найперше старанно очищував посудини, пильнуючи, щоб не пошкодити етикетки. Удвох вони навчилися розшифровувати красиве похиле старовинне письмо. На етикетці здебільшого була виведена латинська назва частини тіла або хвороби, а також ініціали, стать і вік власника законсервованих органів. Іноді була зазначена професія. Так, наприклад, можна було довідатися, що ось ця величенька пухлина кишківника перебувала у череві кравчині А. В., 54 роки. Проте нерідко інформація була затертою і неточною. Часто бувало, що лак, яким ущільнювали вічка посудин із алкогольними препаратами, кришився, всередину потрапляло повітря, рідина каламутнішала, і екземпляр був оповитий густим туманом; такі препарати доводилося знищувати. Збиралася комісія, що складалася з Бляу, Кампи та двох працівників музею нагорі, і підтверджувала це письмово. Тоді пан Кампа ніс видобуті з посудин зіпсовані фрагменти людських тіл до лікарняного крематорію.

Деякі препарати потребували особливої опіки (коли посудина була лише ледь ушкодженою). Тоді Бляу забирав експонат до своєї невеличкої лабораторії і там дуже обережно влаштовував йому очисну купіль, а потім, вивчивши його і взявши проби (котрі згодом заморожував), уміщував до нової посудини, найкращої, з найсучаснішим розчином, що його сам і готував. Таким робом Бляу дарував препаратам коли не безсмертя, то, принаймні, довге життя.

Звісно, були тут не лише експонати в банках. Були шухляди з неописаними фрагментами костей, нирковими каменями, якимись окам’янілостями, був муміфікований броненосець та інші тварини — всі в дуже поганому стані. Невеличка колекція маорійських голівок, дві маски з людської шкіри, просто приголомшливі, — все опинилося в крематорії.

Втім, вони удвох із Кампою натрапили й на кілька справжніх археологічних раритетів. Наприклад, на чотири екземпляри зі славетної колекції Рюйша, зібраної на зламі сімнадцятого й вісімнадцятого століть, а згодом розпорошеної і втраченої. На жаль, один із них, Acardius hemisomus, який міг би бути окрасою будь-якої тератологічної колекції, через тріщину в стінці скляної посудини мусив-таки вирушити до крематорію, врятувати його не вдалося. Комісія, бачачи, що препарат перебуває на стадії значного розкладу, міркувала якусь мить, чи не варто б у такій ситуації влаштувати якусь особливу форму похорону.

Бляу дуже зрадів цьому відкриттю, адже це був шанс ґрунтовно вивчити склад славнозвісної мікстури Рюйша, котра, як на ті часи, давала дуже добрий ефект — зберігала природний колір препарату і не викликала його набрякання, яке було справжнім лихом тодішніх анатомів. Бляу виявив, що до складу мікстури, крім бренді з Нанту та чорного перцю, входив ще й витяг із кореня імбиру. Він написав статтю на цю тему і так долучився до давньої дискусії про «мікстуру Рюйша», ту воду Стікса, яка обіцяла безсмертя — принаймні, безсмертя тіла. Відтоді Кампа почав називати їхні підземні знахідки «пікулями».