Ольга Токарчук - Бігуни

У доктора вже є ціла колекція цих світлин, десятки, можливо, сотні: жіночі тіла на тлі голої стіни. Стіни різні, бо й місця щоразу інші — готелі, пансіонати, його кабінет в Академії, нарешті, його помешкання. Всі тіла насправді подібні, жодних таємниць.

Інша річ — вагіни. Вони — наче папілярні лінії; ці соромітні органи, недооцінені поліцією, можна б використовувати для ідентифікації, вони цілком неповторні. Красиві, як орхідеї, що барвою й формою ваблять комах. Чудна річ, що цей ботанічний механізм якимось дивом дожив до періоду формування людини. Ба більше: це значить, що він мусив бути ефективним. Складається враження, що природа втішилася цією пелюстковою ідеєю. Вона так їй сподобалася, що природа вирішила перенести її далі, певно, не сподіваючись, що людина буде обдарована психікою, яка дещо вийде з-під контролю, і схилить людину приховати те, що було так гарно вигадане. Приховати в білизні, в недомовках, у мовчанні.

Він тримає фото вагін у картонних візерунчастих пуделках з «Ікеї», з року в рік лише мінявся тип візерунка, залежно від моди — починаючи від яскравих кічевих вісімдесятих, через стримані сіро-чорні дев’яності й аж до сьогоднішнього вінтажу, поп-арту, етно. Тому він навіть не мусить писати на них дат, упізнає їх одразу. Втім, у доктора є одна мрія: він хотів би створити колекцію справжню, не фотографічну.

Кожна частина тіла варта пам’яті. Кожне людське тіло має право виживати й жити. Це просто скандал, що тіло таке тендітне й крихке. Це скандал, що його прирікають розкладатися під землею або горіти, наче сміття. Якби це залежало від доктора Бляу, він влаштував би світ інакше: душа могла би бути смертною (що нам, зрештою, з тієї душі?), а от тіло було б обдароване безсмертям. Ми ніколи не збагнемо, яким розмаїтим є рід людський, яким неповторним є кожен індивід, якщо будемо так поквапно прирікати тіла на знищення, думав собі Бляу. Колись це було зрозуміло — бракувало і засобів, і методів консервації. Лише найбагатші могли собі дозволити бальзамування. Але сьогодні наука пластинації швидко розвивається і повсякчас удосконалює свої методи. Кожен, хто хоче, може вберегти своє тіло від руйнування і поділитися його красою з іншими. Ось чудова система моїх м’язів, — скаже спринтер, чемпіон світу з забігу на сто метрів. Дивіться, як вона працює. Ось мій мозок, — вигукне великий шахіст. Ось тут є дві нетипові борозенки, назвімо їх «звивинами шахового слона». Ось мій живіт, звідси вийшло на світ двоє дітей, — скаже горда мати. Так це уявляє собі Бляу. Це його ідея справедливого світу, де ніхто не буде так легковажно нищити святе. І все, що він робить, скероване на її втілення.

Чи могли б ми мати з тим якісь проблеми? Ми, протестанти, уже точно ні. Але навіть католикам не варто зчиняти бучу: існують же мощі, реліквії; патроном пластинації, мабуть, міг би бути сам Ісус Христос, який показує нам своє червоне м’ясисте серце.

М’який шум двигунів додавав голосам у навушниках доктора Бляу несподіваної глибини. Літак летів на захід, тож ніч не закінчувалася там, де мала б, а виснажливо тяглася. Бляу зрідка піднімав шторку, щоби глянути, чи десь позаду на обрії не видно білої смуги світанку, зблиску нового дня, нових можливостей. Але нічого не відбувалося. Екрани погасли, фільм закінчився. Подеколи блимала мапа, на якій маленька фігурка літака в черепаховому темпі долала зневажену картографом відстань. Здавалося навіть, що ту мапу креслив Зенон: кожна відстань сама у собі нескінченна, кожна точка відкриває чергові нездоланні віддалі, кожен рух — ілюзія, ми подорожуємо на місці.

Неймовірний холод за вікном, неймовірна висота, неймовірний феномен того, що важка машина підіймається вгору у невидимому повітрі. «Wir danken dir, Gott», — співали у слухавках ангели доктора Бляу.

Він глипнув на руку жінки, що сиділа ліворуч, і ледве стримався, щоб її не погладити. Жінка спала, схилившись на плече чоловіка. Праворуч від доктора дрімав молодий, ледь повнуватий хлопець. Його рука звисала з підлокітника і майже торкалася штанів доктора. Бляу стримався, аби й ці пальці не попестити.

Він сидів у кріслі серед двох сотень людей, у довгастому череві літака, дихаючи тим самим, що й вони, повітрям. Саме тому він так любить подорожувати — дорогою люди змушені бути разом тілесно, зовсім поруч, так, наче метою подорожі є інший подорожній.

Проте кожна з істот, з якими він був приречений перебувати в одному просторі ще — він глянув на годинник — чотири години, здавалася монадою, гладенькою й лискучою, ніби куля для гри в петанк. Тому єдиним різновидом контакту, який припускали інстинктивні алгоритми доктора, було погладжування: торкнутися кінчиком пальця, пучкою, відчути гладку прохолодну кривизну. Руки вже втратили надію намацати там хоч якусь подряпинку, якийсь пружок, тисячі разів це було перевірене на тілах дівчат: немає там жодної зачіпки, яку можна обережно підважити нігтем і прослизнути всередину, жодного виступу, потайного важелика чи кнопочки, котру досить натиснути, щоб щось, клацнувши, відскочило, щоби випросталася маленька пружинка і відкрила його спраглому поглядові складне внутрішнє влаштування. А може, зовсім не складне, а дуже просте — всього лише зворотний бік поверхні; згорнута всередину, втягнута у себе спіраль? Поверхня цих монад ховає в собі бездонну таїну, навіть на крихту не обіцяючи осяйного багатства мудро й ощадливо запакованих структур — жоден, навіть найкмітливіший мандрівець не зміг би так укласти свій багаж, розділити органи очеревиною, щоби було гарно й безпечно, вистелити нутрощі жировою тканиною, аби було м’яко. Таке верзлося докторові у гарячковому, неспокійному літаковому напівсні.