Ольга Токарчук - Бігуни

У чому причина затемнення? Напевно не відомо. Кажуть, забруднення повітря, сажа й аерозолі.

Я заснула й побачила жахливу картину: з-за горизонту виринає величезна хмара, доказ тяжкої, споконвічної війни, що точиться десь далеко. Війни жорстокої і безжальної. Війни, що знищує світ. Наразі немає причин тривожитися, ми на острові щасливців: лазурове море і блакитне небо. Під ногами — теплий пісок і випуклі ракушки.

Проте це Бікіні. Зараз усе загине, спопеліє, в найкращому разі, буде спотворене жахливою мутацією. Ті, що виживуть, народять дітей-потвор, зрослих головами сіамських близнюків — один мозок у роздвоєному тілі, два серця в одній грудній клітці. З’являться додаткові відчуття: смак відсутності, бачення порожнечі, особливий дар передчуття. Знання про те, що не відбудеться. Чуття того, що не існує.

Росте брунатний місяць, небо коричневіє, западають дедалі глибші сутінки.

Метою паломництва є інший паломник. Цього разу — восковий.

Відень, Йозефінум, колекція анатомічних воскових фігур, свіжо відреставрована. Того дощового літнього дня сюди, крім мене, зайшов ще один мандрівник — чоловік середнього віку, геть сивий, в окулярах із дротяною оправою. Його цікавив лише один об’єкт, він присвятив йому цілих п’ятнадцять хвилин, а потім зник із таємничою усмішкою на вустах. Я запланувала пробути тут довше. Озброїлася записником і фотоапаратом, у кишені мала навіть цукерки з кофеїном і батончик.

Неквапом, аби не пропустити жодного експоната, я просувалася вздовж засклених шаф.

Модель 59. Двометровий чоловік без шкіри. Його тіло гарно виткане з м’язів і сухожиль, ажурне. Перший погляд на нього викликає шок, — це, мабуть, простий рефлекс: вигляд тіла, позбавленого шкіри, болісний, він пече й щипає, як у дитинстві, коли з обдертого коліна прозирало живе м’ясо. Одна рука моделі відхилена назад, друга піднята над головою красивим жестом античної скульптури. Чоловік прикриває долонею очі, наче дивиться проти сонця вдалину. Цей жест знайомий нам із картин — так дивляться у майбутнє. Модель 59 могла б стояти неподалік у Музеї мистецтва — власне, не знаю, чому його замкнули в цьому принизливому Музеї анатомії. Він мав би прикрашати собою найкращі галереї, бо є витвором мистецтва подвійно — завдяки геніальному виконанню з воску (нема сумніву, що це найвище досягнення натуралістичного мистецтва) і завдяки самому проектові. Хто його автор?

Модель 60 також презентує м’язи й сухожилля, але нашу увагу притягує насамперед м’яке плетиво кишок. Досконалі пропорції. У їхній гладенькій поверхні відбиваються музейні вікна. Щойно через мить я здивовано виявляю, що це жінка, у неї перверсійний аксесуар: у низу живота доклеєний шматок сірого хутра, а в ньому трохи примітивно прокреслена поздовжня шпарина. Ймовірно, автор моделі хотів дати підказку необізнаному в анатомії глядачеві, що він оглядає жіночий кишківник. Це волохата печать, фірмовий знак статі, жіночий логотип. Кровоносну й лімфатичну системи модель 60 представляє наче додаток до кишківника. Судини переважно опираються на м’язи, але частина з них схожа на сітку, зухвало завислу в повітрі; лише добре придивившись, можна добачити всю фрактальну дивовижу цих червоних ниток.

Далі — руки, ноги, шлунки й серця. Кожен експонат старанно вкладений на шматку шовку, що переливається, наче перли. Нирки виростають із сечового міхура, як дві анемони. «Нижня кінцівка та її кровоносні судини», — повідомляє напис трьома мовами. Мереживо лімфатичних судин пахвини, вузлики, зірочки, брошки, якими незнана рука оздобила монотонні м’язи. Лімфатичні судини могли б слугувати взірцем для ювелірів.

У центральному місці цієї воскової колекції спочиває модель номер 244, найгарніша, та, що так зацікавила чоловіка в дротяних окулярах і за мить запанує над моєю увагою на цілих півгодини.

Це жінка, що лежить, майже в цілості, неторкана; її тіло ушкоджене лише в одному місці; відкритий живіт показує нам, паломникам, затиснуті під діафрагмою дітородні органи, матку в чепчику яєчників. І тут також стоїть хутряна печатка статі, геть зайва. Бо ж ні в кого не виникне сумніву, що це жінка. Венерин горбок старанно прикритий імітацією волосся, нижче старанно зроблений отвір вагіни, його нелегко розгледіти, це для впертих, котрі не завагаються стати навколішки біля самих стіп, невеликих, із рожевуватими пальцями, як це зробив той чоловік в окулярах. І я гадаю собі: добре, що він пішов, тепер моя черга.